РЕЄСТРАЦІЯ | СТАТТІ | ПРАЙСИ | АДРЕСИ | ЗВ’ЯЗОК




электроника CatEYE в магазине VeloMAX во Львове

Сторінки: (3) [1] 2 3  ( Перейти до першого непрочитаного повідомлення ) Reply to this topicStart new topicStart Poll

> Сан Ґотард. Альпійський перевал, Франкфурт-на-Майні – Цюріх – Мілан – Рим
Шмід
Дата 20 Липня 2015, 23:29
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Сан Ґотард

Велоподорож «Франкфурт-на-Майні – Цюріх – Мілан – Парма – Рим»


user posted image

Це було найграндіозніше і наймасовіше дійство, яке я будь-коли творив, орудуючи велосипедом. Я заразив ідеєю упокорити знаменитий альпійський перевал Сан-Ґотард тисячі людей. Коли дійшло до справи, у всіх виявилися непереборні причини не їхати, тому ідею втілило тільки п’ятеро – троє німців, один білорус і один я.

Мій маршрут починався у Франкфурті-на-Майні, котився вздовж Рейну до Швейцарії, перетинав Альпи, минав долину ріки По в Італії, бурив громаддя крутих і диких Апеннін, вихилявся між горбами К’янті, простував уздовж узбережжя Тірренського моря до Вічного міста. Кожен з моїх колег вибрав свою ланку подорожі – у кого як було з часом і планами. Сан-Ґотард був головним призом нашої подорожі, його здобути хотіли всі, тому ділянку Цюріх – Сан-Ґотард ми проїхали всі п’ятеро.

Пісня про нібелунгів

До Франкфурта-на-Майні я приїхав своїм тазіком і кинув його на три тижні під домом німецького друга. Увечері потяг привіз нашого знайомого з Мінська. Отож, з Франкфурта ми стартували втрьох – Армін (DE), Антон (BY) і я (UA). На німецько-швейцарському кордоні ми мали підібрати Матіаса (DE), а в Цюріху нас чекав Торальф (SU).

user posted image
Франкфурт-на-Майні. Шмід-на-ровері. Звідси я впедалю 2045 км до Рима, піднявшись 13247 м по вертикалі.

Найкраще, що є у Франкфурті-на-Майні -- мегаполісі банків, ділових офісів і бірж – це його хмарочоси. Більше ніде в Німеччині ви їх не знайдете.

user posted image
Храми Бога в тіні храмів грошей.]

user posted image
Фахверкові конструкції видаються трохи нещирими у місті хмарочосів.

user posted image
То всьо наробила война.


user posted image
Майнгеттен

До Рейну ми котилися велодоріжкою вздовж його притоки Майн. Європа стає затісною для мене. Є велодоріжки за тисячі кілометрів від мого дому, де вже вдруге-втретє ступало колесо мого вела. Маршрутом Майнц – Франкфурт-на-Майні я возився далекого 2001 року. Зараз я їхав у протилежному напрямку. Антон – молодий білоруський скакун років 25 – вперше їхав у таку подорож. Потім він признався, що найбільшим його страхом було відстати від нас, досвідчених – йому ця ганьба навіть снилася кілька ночей. Тому спочатку Антона треба було стримувати, як коня перед скачками. А потім він зрозумів, що старі коні борозни не псують, але боронують не поспішаючи.

user posted image
Вуйко Рейн проведе нас до Швейцарії

Вуйко Рейн зустрів нас без емоцій біля Майнца і, повагом кивнувши головою, повів хоробрих мандрівників на південь, до Альпів швейцарських. Ми вальяжно котилися його краєм, аж доки не в'їхали в славне місто Вормс, звідки була родом Сара – дружина нашого вело-товариша Арміна. Щоб ми гарно гостювали у Вормсі, Сара приїхала з Франкфурта до будинку своїх батьків машиною і була там за господиню.

user posted image
Вормс. Пісня про нібелунгів. Частина 1.

user posted image
Вормс. Пісня про нібелунгів. Частина 2.

Раніше, коли не було Вікіпедії, усі читали Пісню про нібелунгів. І там було написано, що у Вормсі був двір Бургундського королівства – цієї дивної країни-номади, яка зродилася на острові Борнгольм у Балтійському морі, пожила трохи на берегах Рейну, потім на озері Леман у південно-західній лузі нинішньої Швейцарії й нарешті перекочувала через гори Юра до теперішньої Франції, де й розчинилася в плавильному котлі кельтських, романських і германських народів. Саме у Вормсі півтори тисячі років тому сталася дивна пригода, в якій була велика любов і велика зрада, які потім завершилися великою різнею. Я, людина дуже інтелігентна, читав Пісню про нібелунгів у Вікіпедії й тому сприймав вечір, проведений у родинному домі Сари, як гостювання у дворі бургундсько-нібелунзької королівської родини. Це була романтична фантазія з майже реальними Кримхільдою і Зигфрідом і цілою бочкою місцевого німецького пива, після якого мені цілу ніч снилося чи то золото нібелунгів, утоплене в Рейні, чи то загублений десь в Англії скарб Полуботка.

У тихому провінційному Вормсі мало що нагадує часи, коли він був столицею Бургундського королівства, а потім – одним з найважливіших міст Священної римської імперії. Спочатку Вормс був знищений французами у 17 столітті. Років 200 місто лежало в руїнах, потім почалося його відродження з попелу, а вже через 100 років британською авіацією воно знову було перетворене в купу каміння. З найцікавішого, що можна побачити у Вормсі, скажу про квартали, збудовані «фашизуючим» архітектором в нібелунген-стилі на стику модерну і конструктивізму, зведена в тій самій манері брама нібелунгів на мосту та дивовижної краси собор, один із трьох останніх збудованих у романському стилі на Рейні (у Майнці, Вормсі та Шпаєрі).

user posted image
Вормський запотиличник

user posted image
Нібелунген-штіль

user posted image
Службовий вхід нібелунгів

user posted image
Вормський собор. Один з останніх романських.

Наступного дня королева Кримхільда відпустила нас, добре відгодованих, аж десь перед обідом. Ми натужно везли свої тіла берегом Рейну, проїхали Маннгайм, який запам’ятався мені тільки києвоподібними спальними вуликами й фантастичною річковою перевалкою металобрухту. Ми стояли на мості над Рейном і добрих півгодини спостерігали, як у місцевому порту хробачки-електрокари невтомно розчленовували металевого трупа.

user posted image
Маннгайм. Позняки-штіль

Далі ми вкотилися до Шпаєра, де змушені були дещо затриматися з огляду на процедуру заморення хробачка у вуличній кафешці біля дивовижної базиліки, останньої в історії людства збудованої в романському стилі.

user posted image
У цій частині Німеччини романського більше, ніж у Римі. Собор у Шпаєрі.


user posted image
А в цьому місці хоробрі шпаєрці регулярно заморюють хробачка.

Ближче до вечора стало зрозуміло, що до Карлсруе цього дня ми не доїдемо, як домовлялися з Сарою. Вона з малим Вінсентом поїхали в Карлсруе машиною і чекали нас у міському кемпінгу. А ми ж змогли доповзти лише до Рілцгайма за 20 км до Карлсруе. У цьому містечку теж був кемпінг.

Я людина незлостива, але моральна травма, яку я зазнав у тому кемпінгу, будить у мені давно приглушені інстинкти мисливця за мамонтами. Цей вечір вимагає окремої розповіді. Хто дивився фільм «Вікно в Париж», той мене зрозуміє. Там, у Рілцгаймі, є вікно, через яке за шість секунд можна потрапити в совок найгіршого кримського зразка.

А було це так. Армін подзвонив дружині, яка вже давно чекала нас у Карлсруе, й сказав, що вже темно і ми не доїдемо. Поки Сара їхала автівкою ці 20 км, я і Антон оформилися в рецепції кемпінгу й заплатили гроші за ночівлю. Армін мав на один день випасти з подорожі й повернутися з Сарою до Франкфурта, бо в них були якісь справи. Ми не поспішали ставити намети, тому що біля рецепції була затишна альтанка, а у нас було вино. Сара везла якісь харчі. Ми провели в цій альтанці чудовий вечір. Сонце вже сіло, коли нас покинули німецькі друзі. Ми з Антоном помаленьку пройшлися кемпінгом і знайшли полянку, де вирішили ставити намети. За якийсь час до нас підійшов сторож і став вимагати аусвайс.

На той час я зробив десь 15 подорожей Європою, в середньому по 25 днів кожна. Тобто, разів 350 я ночував у кемпінгах. Я розкладав намети від Словаччини до Іспанії, від Чорногорії до Норвегії. Ніде, в жодній найпаскуднішій дірі, ніяка сука серед ночі не приходила до мого намету вимагати мій паспорт.

Кемпінги – це найдемократичніші заклади у світі. Більшість із них вночі залишають браму відкритою для піших і велосипедистів. Адміністрація працює до 8-9 вечора, і загально прийняте правило таке: навіть якщо ти приїхав пізніше, ставиш намет, користуєшся інфраструктурою, а платиш вранці.

Такої наруги над моїм спокоєм я не зустрічав ніде. А це сталося в Західній Німеччині, де ми заздалегідь заплатили за послуги у рецепції! Ми не прагнули конфлікту й спокійно показали старому паспорти. Він почав сувати їх до кишені. Спокійно Гансе, ти цього не зробиш – я забрав паспорти назад. Він не вступився. Я пояснював йому англійською, що ми вже заплатили. Я артистично демонстрував жестами, як ми це робили. Я показував пальцями, скільки ми платили. Нас бачили всі в цьому кемпінгу, бо ми сиділи в альтанці перед рецепцією, коли вона ще працювала. Як ми могли там сидіти, не замельдувавшись? Я дзвонив по телефону до Арміна, котрий їхав машиною до Франкфурта, але його мобілка була десь в наплічнику, а наплічник у багажнику. Я навіть почав згадувати якісь слова німецькою. Підійшла якась жіночка, яка трохи знала по-англійськи. Вона гарно зіграла роль гугл транслейтора, не зробивши жодної спроби за нас вступитися. Вона переклала сторожу, що ми заплатили. Сторож сказав: а дайте квитанцію. Я ніколи не дбав про жодні квитанції, коли поселявся в кемпінги. Дають беру, не дають – пофіґ. Ніколи жодних проблем у жодному найзадовбанішому кемпінгу не було. Немає фактури, кажу, тьотя не дала. Тоді давайте паспорти, каже той покидьок, заберете вранці.

Це вже була справа принципу. Рецепція відчинялася о дев’ятій ранку, а ми й так уже відставали від графіка. Я встаю в подорожі за сонцем, і стирчати в кемпінгу до дев’ятої години, щоб якесь совкове чмо переконалося, що ми заплатили, мені зовсім не хотілося. Старий кудись дзвонив, і я думав, що хтось його нарешті напоумить. Але раптом на доріжці до наметового поля з’явилася машина, яка на зухвалій швидкості їхала просто на наші намети. Авто спинилося за метр від мене, засліпило фарами. Далі було, як в кіно про копів. З машини вилізла горила. Це був охоронець. Горилу хтось навчив англійської, вона сказала, що або ми даємо паспорти, або забираємося з кемпінгу, або він викликає поліцію. Ми вибрали поліцію. Але поліція, видно, горилу не влаштовувала, і вона наказала мені взяти паспорти і йти до рецепції. Я послухався. У рецепції охоронець почав переглядати, що лежить на столі. «Ізнт», -- сказав він, пошарудівши паперами. «А не легше подзвонити до фрау, яка тут увечері працювала, -- сказав я, -- і спитатися? За вечір тут було п’ять клієнтів разом з нами, Думаю, український і білоруський паспорти вона запам’ятала». «Фрау вже спить». І тут я вибухнув: «Але ми не спимо, факін мать! Якщо ваша фрау зараз не прокинеться, то вже я викличу поліцію. Якщо в рецепції знають, що ви тут сафарі вночі влаштовуєте, то вони зобов’язані були дати нам квитанцію. У мене в паспорті записано, що він є власністю Української держави, і ні в якому смердючому ящику він ночувати не буде». Це якимось чином подіяло на охоронця, і він увімкнув комп’ютер. Судячи з того, як швидко він знайшов нашу реєстрацію, ця процедура ним уже здійснювалася і не раз. «Пардон», -- видушила горила. Шкода, що ви не бачили мого погляду.

Пізніше, коли Армін повернувся з нашої подорожі, він написав на мило листа до адміністрації цього кемпінгу. «Мені дивно, що такі речі відбуваються в Німеччині», -- це мало вбити когось там наповал. Але це вже не та Німеччина. Адміністрація відповіла: «Ваших друзів просили залишити паспорти, бо вони приїхали після закриття рецепції і не заплатили за ночівлю». Курва мать!!!

Запам’ятайте: це містечко називається Рілцгайм. Воно є між Маннгаймом і Карлсруе. Туди -- ані ногою! Там вікно в совок вісімдесятих.

Велорай на Рейні

Вранці сонечко розтопило наші зранені душі, які линули над асфальтом до Карлсруе. Кілометрів за 10 до міста мене весело обігнав міський трамвай. Трамвайна мережа Карлсруе сполучена з приміськими залізницями і трамвайчики частенько гуляють у сусідні міста.

user posted image
Гулящій трамвай

Карлсруе -- "спокій Карла" -- так перекладається. За легендою якийсь там губернатор Карл був у цих місцях на полюванні й поспав трохи на травичці, а йому приснилося там місто, і після цього він його по пам’яті швиденько збудував. Центральна площа Карлсруе -- це практично лісопарк з радіальними алеями, які збігаються до палацу.

user posted image
Центр міста Карлсруе нас дещо збентежив.

user posted image
Карлсруе -- місто завернутих таких архітекторів.

user posted image
Тому в Карлсруе навіть шашіль тямить в архітектурі.

user posted image
По дахах і стрихах ходять олені й лосі

user posted image
Між поверхами плавають тюлені

user posted image
А в партерах тримають жирафів

user posted image
Карлсруе -- місто-фантазія, в якому живуть, працюють і навіть какають реальні люди.

Виїжджали ми з Карлсруе через фантастичний парк, повний дітей, де велодоріжка йшла місточками через ставки, річечки і навіть перетинала куточок справжнього зоо зі слонами, левами й бегемотами, які не скніли у клітках, а шляхетно валялися у вольєрах.

user posted image
З велодоріжки халявний огляд частини зоопарку.

Це повідомлення відредагував Шмід - 06 Листопада 2016, 10:50
Email Poster
Top
Шмід
Дата 20 Липня 2015, 23:51
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Того вечора ми таки догнали графік у німецькому Келі, який славний тим, що з нього до французького Страсбурга збудовано вишуканий пішохідно-велосипедний міст через Рейн «Міст двох берегів». Кемпінг у Келі працював у звичному німецькому привітно-доброзичливому режимі, ми з Антоном замельдувалися, поставили намети і вилізли на берег ріки пити рейнське вино. «Міст двох берегів» переливався ілюмінаціями. Десь тут гуни Аттіли переправлялися через Рейн, щоб полити кров’ю римлян Каталунські горби у Галлії. Моста тоді не було, тож гуни перепливали ріку на конях.

user posted image
"Passerelle des Deux Rives", "Міст двох берегів" -- вело-пішохідне сполучення між Німеччиною і Францією. Мрія Аттіли, вождя гунів.

user posted image
Тепер від Келя до Страсбурга -- мостом подати.


user posted image
Я тут тіпа на понтах, а в натурі восходяче сонце очі ріже.



Удосвіта ми з Антоном, скориставшись тою перевагою цивілізації, якої не мав Аттіла, перетнули Рейн по «Мості двох берегів» і потрапили у французький велосипедний рай. До цього я був у Страсбурзі 2006 року – тоді у цьому місті не було навіть натяку на велосипедну культуру. Зараз Страсбург дуже динамічно розвиває свою веломережу. Колишні дороги з двома смугами руху поділені навпіл, одну зі смуг пожертвувано на двостороннє велосипедне сполучення. Кожна вулиця з одностороннім автомобільним рухом має контрасмугу для велосипедистів, тобто нею можна їхати проти руху автомобілів. Перерозподіл вуличного простору феноменально збільшив число людей, які щодня вибирають велосипед як засіб пересування містом. Загалом молода велосипедна інфраструктура французьких міст зараз видається модернішою, ніж веломережі країн, які у сідло сіли років 30 тому – Нідерландів, Німеччини.

user posted image
Страсбург. Велорай

user posted image
У Страсбург потрапляють правдиві роверисти після смерті.

user posted image
У велораю чотко видно, шо я командіровошний, а не месний.


Давнє німецьке місто Страсбург разом з розташованим на протилежному березі Келем колись було одним фортифікаційним комплексом, більше орієнтованим на захист від небезпеки зі сходу. Колись німці, зайняті розбудовою Священної римської імперії, зробили ту ж помилку, що й українці: вони захистили не ті кордони, що треба було. У 17 столітті Страсбург отримав удар у спину від французького короля Людовіка Чотирнадцятого. З того часу це місто – розмінна монета в суперечках Рейху і Республіки. Але після світових воєн XX століття Франція перестала давати решту. З того часу Ельзас міцно закріпився за нею, але, думаю, зараз було би помилкою казати, що французи його зіпсували. Це один з найгарніших закапелків Європи – німецький за духом і французький за манерами. Страсбург – перлина Ельзасу. Місто, в якому домінує архітектура німецьких фахверкових будинків, розташоване в усті ріки Іль біля влиття її в Рейн. Тому у Страсбурзі багато води, що спонукає називати його французькою Венецією. Єдине, що псує це дивовижне місто – це зухвала й агресивна арабська шантрапа, яка шугає туристів у старому місті.

user posted image
Собор у Страсбурзі будували 300 років. А другу голову так і не вкрутили.

user posted image
Всі мости в Ельзасі заквітчані. Якщо квітів немає, значить міст будуть валити.

user posted image
Цей квартал назвали "Маленька Франція". Але французького тут -- тільки араби на мосту, які плюють на прогулянкові катери.

user posted image
Шлюз, де катер піднімається до рівня мосту, щоб опльовані туристи могли догнати арабів і дати їм по плювалу.

user posted image
Тут я відчув дивне бажання побути трохи лебедем, або хоча б качкою.

user posted image
Ну, на крайняк, хоч водяним пацючком поплавати по річці Іль.

Ми сунули далі берегом Рейну на південь, між німецьким Шварцвальдом і французькими Вогезами. Там у багатьох місцях ріка є суднонепрохідною. Проте судноплавство на Рейні починається набагато вище за течією -- з швейцарського Базеля. Так як же ходять кораблі? А кораблі ходять Французьким каналом, який лежить паралельно річному руслу. Частину каналу було вирито, частину прокладено рукавами Рейну. 2006 року я велосипедив вздовж Французького каналу з ельзаського боку. От тільки розповідати нічого: канал видно лише коли вибратися на дамбу, а вся атракція – це пустельна асфальтова дорога, з одного боку якої болото, а з іншого – високий вал.

user posted image
Велика німецька ріка Райн з відтяпаним французами лівим берегом.

user posted image
Легенькі косметичні засоби для старенького Рейну, щоб він виглядав повноводним. В народі це називають підтяжками.

user posted image
А тут Рейн можна і на велосипеді перескочити, якщо добре розігнатися.

user posted image
Рейн тут дає мандрівникам шанс без мосту вбрід на берег французький добратися. Або в Голландію, але вже тушкою.

Німецький шлях, який ми вибрали зараз, набагато прикольніший: велодоріжка в’ється берегом, рибалки жонглюють рибами, а «фрікі» з рюкзачками мандрують рікою на вузеньких дошках. Там немає річкових портів, бо дошкоплавам вони не потрібні, зате там є міста, у жилах яких тече рейнське біле вино, і є «Європа-парк» у Русті – така собі Мекка дітей та геїв.

user posted image
Ех Фріце, не бував ти на Дністрі й риби справжньої не бачив!

user posted image
Номада-авантюрист.

user posted image
Брайзах. Місто на винній бочці.

user posted image
"Європа-парк" у Русті. Улюблене місце розваг дітей і гоміків.

У Брайзаху ми підібрали Арміна, нам його знову підкинула Сара. На під’їзді до Швейцарії зелені береги Рейну раптом замінила бетонна труба, якою ми їхали дуже довго і в якій ми непомітно для нас перетнули кордон між державами. Зверху над нами був автобан, тому всі прапори та інші державні символи для нас були поза межами досяжності. Про те, що ми вже у Швейцарії, повідав нам Армін, який зауважив, що малюнки на дорожніх знаках дещо відрізняються від тих, що у Німеччині.

user posted image
В'їзд до Швейцарії схожий на комп'ютерну гру. Задумано фігово, але графіка -- офієнна.

Це повідомлення відредагував Шмід - 21 Липня 2015, 0:23
Email Poster
Top
Шмід
Дата 20 Липня 2015, 23:53
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Не скажеш, що Швейцарія погана країна, але щоразу, коли я в’їжджаю до неї чи то з Німеччини, чи то з Австрії, чи то з Франції, вона чомусь видається мені великим селом. Ні, ну, звичайно, для багатьох з нас – швейцарці всі якби в шоколаді. Але насправді Конфедерація Гельветіка видається дещо провінційною поруч з динамічними країнами, що її оточують. Ну, Альпи, звичайно, це монтана. Ну, річки, озера чисті. Ну, дороги гладенькі. Але от з міст, щоб вони запам’яталися, можу назвати тільки Берн з його аркадами і старими кварталами на кручі над річкою. Женева, Цюріх, Базель – це не те, чого очікував. Можливо, очікування були завищені. Але в кожному з цих міст я був уже двічі. Тож до Базеля я в’їжджав з холодною головою. Але й цього разу найбільше враження справили не кривенькі вулички, не рейнська набережна і навіть не розкішні крамниці-ресторани-паби; найбільше мені у Базелі запам’ятався асфальт замість бруківки на вулицях старого міста.

user posted image
Базель -- місто втраченої бруківки.

user posted image
Тут я трохи схожий на Карлсона.

user posted image
Базель з висоти велосипедного сідла.

А головне, що заважає насолоджуватися Швейцарією – це дорожнеча. Базель, як погонич річок, розвертає Рейн круто на 90 градусів. Ми вибрали їхати далі на схід швейцарським берегом, там ж мали намір обідати, але ганебно втекли з-за столу, коли нам дали почитати меню. Голод погнав нас до першого ж мосту, по якому ми перебралися на німецьку сторону, заїхали в звичне німецьке містечко Бад Сакінген, знайшли звичний німецький паб, у якому за звичні гроші взяли звичні німецькі страви. Розчулені, ми сиділи за столиком над Рейном і пили пиво. «Ти знаєш німецький гімн? – запитав я в Арміна. – Я буду підспівувати».

user posted image
Базель -- погонич Рейну.

user posted image
У Райнфелдені Шмід нарешті надумав тратити швейцарські франки у кафе над Рейном.

user posted image
Дуже швидко з'ясувалося, що гроші краще тратити з німецького боку. Райнфелден очима рейнської чайки.


user posted image
Тому кожен міст, прокладений до Німеччини -- це якби дисконт до моєї подорожі по Швейцарії. Бад Сакінґен на німецькому боці.

user posted image
Бад Сакінґен. Стодола-міст.

Далі були дивовижні міста-двійнята з однаковою назвою – Лауфенбург. Колись це було єдине німецьке місто. Наполеон десь 1800 року встановив кордон по Рейну і поділив місто між країнами. З того часу кордон не змінився. Тепер це два міста, але з єдиною душею.

user posted image
Німецько-швейцарський Лауфенбурґ. Соломонове рішення Наполеона.

Я вже говорив, що головний приз нашої подорожі – альпійський перевал Сан-Ґотард – ми мали долати у повному складі . Не всі могли стартувати у Франкфурті, тому тут, на німецько-швейцарському кордоні до нас мав приєднатися ще один німецький бурлака. За три місяці до нашої подорожі ми домовилися з Матіасом, що він чекатиме нас 8 вересня о 9 годині вечора на порозі кемпінгу у Вальдсгуті. У призначений день, у домовлений час на колоді над Рейном на велодоріжці, що вела до кемпінгу, нас чекала знайома фігурка, привітно помахуючи пляшкою шнапсу. Це Німеччина… Я про пунктуальність, не про шнапс.

Мешканцям Європи Матіас запам’ятався тим, що ночував не у наметі, а в гамаку. Він возив з собою дуже класний кемпінговий гамак із захистом від комарів і дашком на випадок дощу. Але щоб спати, Матіасу обов’язково потрібні були два дерева (стовпи тощо), що мали стояти поруч. І якщо їх у кемпінгу не було, Матіас змушений був висіти десь поза кемпінгом. У Вальдсгуті ми знайшли підхожі дерева на велодоріжці вздовж Рейну. Кемпінг був поруч, тож ми зберегли товариський контакт, поставивши наші намети впритул до живоплоту, за яким Матіас розташував свої гамак-апартаменти.

user posted image
Гамак-апартаменти на Рейні.

У Вальдсгуті до Рейну вливається швейцарська річка Аре, і вони утворюють там велетенську таку ванну, що вельми збагачує вибір ранкових мийних процедур. Попірнавши трохи в ріці й відігрівшись у душі, ми переїхали на швейцарський берег і з мосту над Аре кинули Рейнові скупу чоловічу сльозу на прощання. Далі ми почали спинатися на альпійське передгір’я. У Бадені ми поміняли Аре на Ліммат і велодоріжкою вздовж його засаджених виноградниками берегів тихенько і без помпи в’їхали до Цюріха.

user posted image
Німецько-швейцарське пограниччя очима рейнського сома. Вальдсгут, злиття Аре і Рейну.

user posted image
Моїм німцям явно подобається, як я продумав мандрівочку. Міст над Аре при Рейні.

user posted image
Аре -- то наша нова колєжанка.

user posted image
Баден в Аргау. Ліммат тепер наш провідник до Цюріха.

ЗАВТРА ПОЇДЕМО ДАЛІ.


Це повідомлення відредагував Шмід - 21 Липня 2015, 0:38
Email Poster
Top
ЧД_
Дата 21 Липня 2015, 8:25
Quote Post


sprzedawca materacow
*****

Звідки: Lwow (Привоз)
Повідомлень: 8668


Круто. чё. laugh.gif
Top
DizzyBlack
Дата 21 Липня 2015, 12:04
Quote Post


Зацікавлений
**

Звідки: Lviv
Повідомлень: 103


А як до вас можна приєднатися на наступну подібну поїздку?
Email Poster
Top
ЧД_
Дата 21 Липня 2015, 12:42
Quote Post


sprzedawca materacow
*****

Звідки: Lwow (Привоз)
Повідомлень: 8668


DizzyBlack прокладит метр велодорижки у Львови и все. laugh.gif
Top
demon
Дата 21 Липня 2015, 18:58
Quote Post


Membёr
****

Звідки: Львов (район Южный рынок)
Повідомлень: 1665


нееее..метра не хватит laugh.gif
файний звіт
Top
Oksap5
Дата 21 Липня 2015, 21:25
Quote Post


Зацікавлений
**

Звідки: Винники
Повідомлень: 242


Усі дороги ведуть до Риму.
Олег справжній " байкер".
На кемпінгу потрібно було відразу їх лякати поліцією.
Завидую. Наверстаю wink.gif
Email Poster
Top
Шмід
Дата 22 Липня 2015, 21:15
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Ґотардоборство

Найбагатше місто світу повелося з нами дуже шляхетно і гостинно. Нас зустрів Торальф зі своєю дівчиною Дунею (! – ні, вона німка). Це друзі Арміна, вони з Німеччини, але живуть у Цюріху. Торальф і Дуня не дали нам потратити жодного франка в Цюріху. Нагодувавши гостей сирами, шоколадом і годинниками, вони потягнули нас на пляж гірської річки, яка тече через Цюріх. Насправді в Цюріху не обов’язково йти на пляж, там можна покупатися в Лімматі навіть у центрі міста. Торальф мені сказав, що якось навіть плив з центру додому за течією і це було швидше, ніж на машині.

Течія там несамовита. Плавання з пляжу відбувається так: сходиш у воду по драбинці й уже через 20 секунд ти на 100 метрів нижче маєш вибиратися на берег по іншій драбинці. Якщо хочеш довше поплавати – мусиш гребти щосили проти течії, тоді плистимеш секунд 40. Потім проходиш берегом до першої драбинки і знову лізеш у воду. Нижче другої драбинки впоперек річки кинуто линву – для тих, хто проскочив вихід.

user posted image
Отак ми й мандрували.

Далі ми мандрували велами до центру вздовж Ліммату. Я ніколи не бачив такого в Європі. Здебільшого в річках там не купаються. Але це не стосується Ліммату, бо в Цюріху плавають усюди. Можливо, це тому, що воду там можна пити просто з річки. Ліммат починається в горах недалеко від Цюріха, по дорозі утворює знамените Цюріхське озеро.

user posted image
Цюріхчани живуть влітку в Лімматі.

user posted image
Дехто використовує Ліммат як громадський транспорт.

І ще в Цюріху всі їздять на роверах. Я не знаю, можливо, Торальф вів нас такими спеціальними маршрутами, але машин у Цюріху я просто не пригадую. Бачив лише трамваї, які нам знайомі з Вінниці. Але влітку вони їздять майже порожні. У мене склалося таке враження, що цюріхчани їздять або на велах, або на Лімматі.

user posted image
Глобальне місто Цюріх.

user posted image
А в цьому куточку мені чомусь згадалась Вінниця -- з Південним Бугом, мостами, поРошен-фонтаном і закупленими саме в Цюріху секондхендівськими трамваями похилого віку.

user posted image
Ну, але до цюріхських трамваїв Вінниці ще бракує ось цього.

user posted image
Ґроссмюнстер схожий на скорпіона з гострим хвостом-жалом.

user posted image
Перлина Приальпійщини.

Під вечір Торальф зайшов в офіс своєї компанії (була неділя) і видобув з холодильника десяток пляшок пива (швейцарський соціалізм в дії). Ми сиділи на березі Цюріхського озера, цідили пиво і мріяли про те, як поб’ємо Ґотарда. Сідало сонце за горою Ютліберг, на яку ми зранку мали спинатися. А вечір ми провели в дуже такому демократичному вуличному ресторанчику в старому Цюріху. Торальф і Дуня не дозволили нам потратити ані франка, і тепер я все чекаю їх у Львові, щоб поквитатися.

user posted image
Найдорожче місто світу досить толерантно ставиться до волоцюг.

user posted image
"Вересневий вечір на Цюріхському озері". Виконано пивом.


Email Poster
Top
Шмід
Дата 22 Липня 2015, 22:03
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Сніданок пройшов у звичному цюріхському стилі: сири, джеми, кавуся.

user posted image
Усі сири, звичайно, не з'їм, але понадкушую.

user posted image
Після сніданку я демонстративно рвався штурмувати Альпи.

Ранок почався з ацького такого тягуна буквально з порогу Торальфового дому. Це ще не були Альпи, але тим важчий був цей підйом, чим більше він був несподіваний. Бо до Альпів хоч готуєшся. На цьому підйомі я розтратив усю енергію, отриману за сніданком, тому по дорозі їв усе, що потрапило в рот – придорожні груші, яблуні. Ми досить довго їхали по альпійському плоскогір’ю, і я все дивувався: де ж ті Альпи, якщо до Італії, як мені показувала мапа, -- відстань, яку я й за півдня можу подолати?

user posted image
Дорога послала нам грушки. Потім грушки разів 5 послали мене в кущі.

user posted image
Реклама "Мілки".

user posted image
Вода гори точить. Турлерзее. Вже скоро Італія, а Альпів ще не видно.

Альпи виповзли зненацька з-за якогось горбика, і перед нами відкрилася наркотична панорама на місто Цуг. Це було дивно, але ми почали спускатися, довго, далеко, і вся висота, яку ми набрали цього ранку пішла в гудок. Альпи росли над нами, як пиріг на дріжджах, а ми все спускалися, здавалося до якогось від’ємного рівня. Але замість пекла ми побачили перед собою чарівне озеро Огерізее, в якому, сказав Торальф, ми будемо плавати. На третій день перебування у Швейцарії я нарешті потратив свої перші франки. Там був комфортний пляж і кафе, де ми й пообідали.

user posted image
Виповзли, потвори геотектонічні...

user posted image
У цю калюжу стікає крівця українських трудящих. Швейцарський оффшор Цуґ.

user posted image
Один з донорів цього чудового кантону.

user posted image
Ось через ці гори нам треба вужиком прослизнути. Кантон Швиц.

user posted image
Тут явно видно, що Альпи для мене -- легка прогулянка.

user posted image
Дай Боже вашому ягняті вовка з'їсти, а мені Ґотарда побити.

А далі почався суто альпійський кантон Швиц. Гори бовваніли над нами, як стигле яблуко, а ми продовжували спускатися – цього разу до Фірвальдштатзее – Озера чотирьох лісових кантонів. Це саме серце Швейцарії, її родинний дім. 1 серпня 1291 року на галявині Рютлі біля озера було укладено союз перших трьох кантонів Швейцарії , потім до них приєднався четвертий. Це сталося 35 років після заснування Львова.

user posted image
Фірвальдштатське озеро. Буквально: озеро "чотирьох лісових кантонів". Тут зародилася Швейцарія.

user posted image
Озеро омиває чотири перші
кантони, які утворили Швейцарію -- Урі, Швиц, Унтервальден і Люцерн.


Насправді Фірвальдштатзее – це річка Ройс, яка розлилася в котловині, утвореній льодовиками. Найглибше місце озера сягає 214 метрів. Ріка починається недалеко від Ґотарда, тож нам з Ройсом було по дорозі. З іншого боку перевалу нас поведе річка Тічіно, і це однозначно, судячи з її назви, що поведе вона в Італію.

user posted image
Насправді, Фірвальдштаттензее -- це води річки Ройс, яка виведе нас до Сан-Ґотарда.

user posted image
Я і фурія.

user posted image
Нірка в скелі -- шпарка для роверистів.

user posted image
Довбовелосипедна доріжка з характерним знаком.

У Флюелені маленький непретензійний кемпінг біля самої води запам’ятався мені тим, що ми провели там суперовий вечір з купанням, винцем і дружніми розмовами у переддень нашого бою з Ґотардом. До кемпінга приїхала Армінова дружина з сином. Наступного дня ми спробували запхнути весь наш вантаж до автомобіля, чим дуже занепокоїли пса, якого Сара взяла з собою.

user posted image
Перед боєм з Ґоттардом ми викупалися у живущій-цілющій водиці.

user posted image
Табір ґоттардоборців у Флюелені.

user posted image
Ранок у Флюелені. З води на мене гостинно позирають чиїсь очі, запрошуючи разом попірнати.

Ми вже досить глибоко врізалися в гори, вони оточували нас з усіх боків, але я взагалі не пам’ятав, щоб ми піднімалися вгору. Ми були в глибокій котловині, утвореній озером Чотирьох лісових кантонів. Коли зранку ми, легенько пригальмовуючи, проїхали містечко Флюелен, минули край озера і ще добрих так півтора кілометра їхали, не напружуючись, по автомагістралі вздовж річки, я почав серйозно недовіряти Евклідовій геометрії. Я знав, що висота перевалу Сан-Ґотард 2106 метрів. Судячи з альтіметра на моєму велокомп’ютері, зараз ми перебували на висоті лише 560 метрів – а це тільки на 200 метрів вище, ніж моя хата у Львові. Коли ж ми наберемо решту висоти, якщо з-за Альп вже явно доноситься запах італійської піци?!

Це стало зрозуміло, коли ми з’їхали з автомагістралі (вона вела до наскрізного тунелю через Альпи, по якому не можна їхати велом) й звернули на дорогу, якою ходять до Італії гірські козли. Колись це був єдиний шлях до Риму по руслах Ройсу і Тічіно. Табличка на дорозі казала, що нам треба видряпатися вгору на 1560 метрів і для цього нам дається 34 кілометри асфальту. Середній градієнт – 4,6%. Чисто теоретично десь так. Але щоразу, як я позирав під час підйому на комп’ютер, він показував чомусь або 7%, або 9%.

user posted image
Час від часу Ґотард розміщував для нас різні лякалки як от: "підйом на 1560 метрів на довжині 34 км". А ми зухвало фоткалися на тлі тих лякалок.

Це повідомлення відредагував Шмід - 22 Липня 2015, 22:11
Email Poster
Top
Шмід
Дата 22 Липня 2015, 23:09
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Як долати такі підйоми? Варто святкувати кожну ювілейну сотню метрів висоти. Якщо є ще живчик і перчик, то починати можна й зі святкування кожних 200 метрів. Я не сказав би, що було дуже важко підніматися. Альпи – це ніби найвищі гори на континенті, але їх просто треба перескочити. Набагато важче долати Апенніни – бо це хижа гойдалка, у чому я переконався п’ятьма днями пізніше.

Отже, спочатку кожні 200, а потім кожні 100 метрів вертикального підйому ми зупинялися і зневажливо ставилися до Ґотарда, хто чим міг. Під кінець я вже не мав чим до нього зневажливо ставитися і просто прилягав на лавку чи пень-колоду й вирубувався на пару хвилин. Ми минали запаморочливі краєвиди. Був початок вересня, день нагрівся до 25 градусів, а на деяких північних схилах лежав брудний сніг. Він тут ніколи не сходить.

user posted image
На тлі альпійської величі у правому нижньому кутку не кожен зауважить маленьку, але горду помаранчеву фігурку.

user posted image
В Альпах є місця, де потяги зустрічаються з літаками і велосипедистами на одному перехресті. За швейцарськими ПДР, потяг повинен пропустити літак, а велосипедист -- потяг.

user posted image
Славні сини Фатерлянду Матіас і Торальф. Торальф уже давав Ґотардові прочуханку.

user posted image
Ще одна лякалка Ґотарда, щось тіпа: будеш ліз -- будеш видів.

user posted image
Ніхто не поставить мене на коліна! Я лежу і буду лежати.

user posted image
Ройс, спадаючи до Фірвальдштаттензее, зловісно шипить: "Ґотард вам голови повідриває".

user posted image
Усі дороги ведуть до Риму. Навіть ті, що ведуть в небо.

Цивілізація – хатинки, залізниця, дроти -- була до Андерматта. Далі був Місяць. Перед Андерматтом по Чортовому мосту треба проїхати над ущелиною, засіяною кістками москалів і французів. Французів там було мало – один лише загін, який мав обороняти міст. Він протистояв цілій армії Суворова. Звичайно, ціла армія не могла там поміститися на тому мосту, але вона мала перевагу над загоном французів в тому, що на місце вбитих суворовців приходили інші. На місце вбитих французів не приходив ніхто. Москалі дуже випинають цю перемогу, але насправді маленький загін французів під вогнем у стократ більшого суперника зумів усе ж зруйнувати міст. Суворову довелося його відбудовувати, щоб його армія продовжила рух на північ. Через 300 років цей міст усе ж завалився (будували його, мабуть, по ГОСТах). Поруч з ним швейцарці звели новий міст, а вже в наш час збудували ще один – для безпечного автомобільного руху.

Усі три мости, які налічує історія, називаються Чортовими. І це не пов'язано з Суворовим. Легенда така: люди ніяк не могли збудувати цей міст, бо потік його зносив, тому вони уклали союз з чортом, якому обіцяли душу першого, хто пройде по мосту; чорт посприяв, загативши Ройс хвостом, міст постав, а першим по мосту люди пустили козеня. За цей розвід чорт на кілька століть затамував образу і помстився людям саме тоді, коли відважний український мандрівник наїхав на міст гумовим колесом свого ровера. Чорт засліпив його фотоапарат Canon, і він перестав робити знимки, хоч і зберіг функції камери. Тому від Андерматта я почав фотографувати на мобілу, що ви зауважите по якості фоток. Потім з’явилася ще одна проблема: через брак місця я змушений був майже щодня чистити карту пам’яті й знаходити десь комп’ютер для перегону фоток на флешку.

user posted image
Чортів міст. Тут чорта розвели, як останнього лоха.

user posted image
А на старому мості (на задньому плані) 200 років тому Суворов дав тягла французам.

user posted image
Не одна голова попливла звідси вниз до Люцерна.

user posted image
Ця епічна картина на Чортовому мосту засліпила мою камеру, і вона назавжди стулила повіки.

user posted image
Похорон моєї камери відбувся дуже урочисто.

Андерматт – останній населений пункт перед Ґотардом. Звідси до перевалу 12 кілометрів. І це 12 кілометрів пейзажу, якого земляни не звикли бачити. Тут Евклідова геометрія викривлюється в просторі, а теорія відносності Ейнштейна стає дуже і дуже відносною. Кожні кілька десятків метрів висоти страчують один градус температури. Коли ми обідали на веранді кафе в Андерматті стояла спека до 30 градусів. Нас обслуговував веселий фацет, який говорив англійською десь приблизно так, як я. Поляк, подумав я, і перейшов на польську. Це був словак. «Ви збираєтеся на Сан-Ґотард нині? – спитав він. – У вас часу дві години. О четвертій тут буде гроза, і буде дуже зимно. Ви не зважайте, що зараз 30 градусів. Усі вітри, що несуть непогоду з Атлантики, тут потрапляють у лійку, по якій ви їдете, і звідси їм нікуди діватися. Пуфф!!! – зробив кельнер красномовний знак рукою, щоб показати, як нас змете дощем і вітром. --Тут погода міняється феноменально. Якщо ви не встигнете спуститися до Тічіно, то, боюся, що ввечері ми з вами знову зустрінемося».

Через тиждень Армін тим же шляхом вертався назад автомобілем до Німеччини. За його словами, на Сан-Ґотарді вже лежав сніг.

user posted image
Андерматт. За цим містечком починається вже інша планета.

Реально, нам, ліниво спочиваючим у нерухомому, нагрітому до температури 30 градусів повітрі, важко було повірити у цей прогноз. Ще важче було попіднімати свої тіла з залитої сонцем тераси альпійського ресторанчика. Але словак був правий: як тільки ми піднялися метрів на 200 вгору, ми відчули, що Ґотард готує нам падляну. З півдня сунули злющі фіолетові хмари, вітер хижо шипів у вухах, а коли ми зупинялися, щоб перепочити, то відчували, що температура реально впала градусів на 15. Ми спиналися з швидкістю 6-7 кілометрів на годину. Тому нам вистачило дві години після Андерматта, щоб добратися до перевалу. Очевидно, що Ґотард злегковажив і не встиг добре підготуватися. На верхівці був холодний вітер, але дощ явно запізнювався. Матіас жестом факіра витягнув з рукава пляшку шнапсу, і ми розпили її, зухвало топчучи тіло поваленого титана.

user posted image
Температура падає нєпадєцкі.

user posted image
Ось тут раки зимують.

user posted image
Чим вище в гори, тим ну його нафіг.

user posted image
Чим вище в гори, тим голий пішому не кінний. Переодягаємося.

user posted image
Чим вище в гори, тим море по коліна.

user posted image
Чим вище в гори, тим своя сорочка ближче до тіла.

user posted image
Тихіше їдеш -- товстіша пика.

user posted image
Ґотард корчиться у нас під ногами!

user posted image
Над Ґотардом пілоти літають дуже низько.

user posted image
Ґотард нам: Валіть хлопці звідси, поки я на вас хмару не викрутив!

user posted image
Ґотард пас. Я віст.

user posted image
Ми далі зухвало топчемося по Ґотарду.


user posted image
Для повного тріумфу я підрізав альпійському орлу крила.

Коли я підрізав переможеному альпійському орлу крила, Ґотард зажадав реваншу й пустив на нас хмару води й блискавок. Але шнапс у наших розпашілих тілах вважав за малодушне ховатися десь у спеціально збудованих для таких випадків готелі чи ресторані на перевалі, й ми полетіли вниз. З Сан-Ґотарда до італомовної частини Швейцарії ведуть два шляхи. На щастя, ми не вибрали спуск по Тремолі – старій дорозі з бруківки, на якій досить часто змагаються велосипедисти. Бо в дощ вона більше підходила для стрибків із трампліна.

user posted image
Атвєтка Ґотарда -- хмара, повна води і блискавок. Ми полетіли вниз.

user posted image
Тремола. Стара мощена каменем дорога. Якщо б я по ній спускався з перевалу, то ви б цей звіт і не читали.

Але навіть гонка вниз асфальтовою дорогою була дуже небезпечною. Коли тарахкотів грім, ми з переляку забували тиснути на гальма і вела вмить розганялися до критичної швидкості. Стіна дощу сліпила, й часом ми в останню мить вписувалися в поворот гірського серпантину. Вода зменшувала тертя між гальмівними колодками і ободом колеса – так, що я кілька разів мало не злітав з траси. Запах озону був, як збудливий наркотик, що нав’язливо шепотів: чуваки, ви під прицілом блискавок. І ми намагалися якнайшвидше впасти вниз – в Айроло, де кінчалася сила Ґотарда, звідки підіймалася веселка.

user posted image
Ось там внизу, де починається райдуга, Ґотард втрачає свою силу.

user posted image
Ми впали з хмари на кантон Тічіно. Село Айроло. Італомовна Швейцарія.

Спуск тривав десь хвилин сорок, за той час ми спустилися по вертикалі на півтора кілометра. В Айроло ми попрощалися з Торальфом, який звідти повертався поїздом до Цюріха. А трохи нижче наші відважні задубілі тіла виловив з дороги кемпінг у Кіджіоньї, де вже зупинилася Сара з дитиною, собакою і нашими речами. У кемпінгу я спустив на себе денну норму гарячої води. Ще кемпінг запам’ятався тим, що ми з’їли в кафешці дві великі правдиві піци.

НУ А ЗАВТРА ПОЇДЕМО ДАЛІ.

Це повідомлення відредагував Шмід - 23 Липня 2015, 11:45
Email Poster
Top
Terry
Дата 23 Липня 2015, 17:47
Quote Post


Велофанат
****

Звідки: Лемберг
Повідомлень: 1116


шикарно.
бачу аля шоссер лише в Олега.
певно вгорку цікавіше без баулів.
Email Poster
Top
Шмід
Дата 23 Липня 2015, 18:42
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Ну, так. З баулами спіймали халяву. Арміна дружина автомобіль везла через Альпи. Вони родиною збиралися тиждень провести в Італії на озері Маджоре. Але Армін чесно проїхав на ровері від Франкфурта до Локрано (крім невеличкого відрізку біля Карлсруе, де мусив поїхати додому).

Це повідомлення відредагував Шмід - 23 Липня 2015, 21:16
Email Poster
Top
Шмід
Дата 24 Липня 2015, 20:25
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


Тічіно

user posted image
Річка Тічіно -- стоптаний шлях варварів на грабунок до Риму. Частину награбованого варвари інвестували в модернізацію дорожньої інфраструктури.

Далі була досить нудна дорога по вельми індустріалізованій долині річки Тічіно. Гори не закінчувалися, але вони розступилися, щоб Тічіно влилася в котловину, утворивши озеро Маджоре. На цьому озері розташований райський закапелок – Локарно, одне з найгарніших міст Швейцарії.

user posted image
Локарно. Озеро Маджоре. Шикарно, настрій мажорний.

І тут саме час розповісти про мультиваріантність кемпінгів у Європі. Поблизу Локарно, майже поруч один з одним, розташувалися три кемпінги. Найдорожчим виявився той, що найдальше від озера. Ми з легкою душею від нього відмовилися. Наступним на пробу був кемпінг, оточений якимсь рагульським муром біля озера, але без прямого доступу до берега. Ну, ми теж не були готові платити таку високу ціну за ночівлю в резервації. Хлопці, вам сюди, показав рукою якийсь добродій, побачивши нашу реакцію. Ми об’їхали якусь котельню, за якою виявився павільйончик. Це була рецепція кемпінгу з цінами наполовину нижчими, ніж по сусідству. Це був легальний кемпінг без будь-якого огородження, просто на березі Лаґо Маджоре. Він не був аж такий вже фарширований, проте гарячий душ, пральна машинка (а ми вже дозріли до великого прання) у ньому були цілком пристойні.

Ми розклали намети рядочком просто на березі й, залишивши вантаж, помахали педалями до Локарно. Викладена озерним гладким каменем центральна площа, фантасмагорія вузеньких вуличок старого міста, кокетство вуличних ресторанчиків з видом на озеро, легкий флірт із запашною піцею і вином на чотирьох, суворість церкви у лабіринті аркад і, на прощання, «Smoke on the Water» легендарних Deep Purple у виконанні симфонічного оркестру біля місцевого municipale.

user posted image
У мене є мрія... Але для того, щоб вона була квітуча і пахуча, Україну, мабуть, треба заселити швейцарцями.

user posted image
І ми подалися в Локарно збувати мою мрію.

user posted image
Локарняни -- народ розкомплексований. Їм і в Гондурасі буде добре. Всі вони погодилися розбудовувати незалежну Українську державу.

user posted image
Старі квартали Локарно кинули мене на коліна. Церква Успіння Богородиці.

user posted image
"Smoke on the water, fire in the sky", плакали скрипки і гундосив контрабас на центральній площі Локарно.

user posted image
Коли згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, десь ось так ми, браття, зразу і заживемо.

user posted image
Лаго ді Маджоре -- один із найзатишніших закапелків Європи.

Звичайно, у Локарно слід провести більше часу. Але у мене були квитки на поїзд «Рим-Франкфурт», в Антона – квитки на літак, а Матіас мав доїхати до Італії і з першої ж залізничної станції вертатися до Німеччини, щоб устигнути до приятеля на весілля. Тільки Армін виявився незалежним від усіх обставин, тому рішуче відмовився від дальшої подорожі, бо у нього були дружина, дитина, машина, собака, і всі вони хотіли сімейного відпочинку на Лаґо Маджоре.

user posted image
Важко було покидати цей захований між горами рай, ох як важко: до наступного озера Лугано -- перевал з градієнтом 12%.

Отож, наступного дня, вже втрьох, ми фанатично спиналися на прикрий такий гребінь хребта між озерами Маджоре і Луґано. Шлях був короткий, але було спекотно, і градієнт підйому зашкалював – 12%. Були місця, де Ґотард видавався забавкою порівняно з гірським перевалом між Локарно і Луґано. З верхівки ми звивалися по приголомшливому серпантину, з якого час від часу між деревами відкривався вид на озеро, гору Сан-Сальваторе і розташоване під нею місто Луґано.

user posted image
Лугано. Рівно 500 років тому войовнича Швейцарія відкусила цей ласий шматочок у Мілана.

Швейцарці, як виявляється, у 16 столітті теж перехворіли синдромом Хуйла, і в той час їм запросто було ввести війська в Міланське герцогство, відкусити від нього частину території і збудувати там на озері Луґано свою Луґанську народну республіку. Там вона й залишилася. Тому в місті Луґано в старій дільниці домінує чисто італійська забудова. Згодом новошвейцарці збагатили торговельні квартали аркадами – відкритими галереями під арками, що захищають пішоходів від дощу.

user posted image
З часів міланського володарювання в Лугано змінилися тільки дорожні знаки.

user posted image
Аркади -- колективна парасолька центральних торговельних кварталів-- геніальний винахід швейцарських міст.

З південної сторони озера Луґано Альпи закінчуються, тому його край схожий на горловину банки, з якої вода ось-ось вихлюпнеться на Італію.

user posted image
Альпи пішли під воду. Ми перескочили гори за чотири дні на висоті 2109 м через найстаріший альпійський перевал.

У мене в кишені визріла проблема: там залишилося 27 франків – ціле багатство -- причому монетами. За якісь 20 км починалася Італія, і витратити їх потрібно було десь тут. На виїзді з Луґано наші плани розійшлися: Антон і Матіас хотіли щось купити в супермаркеті й вечеряти десь на пні-колоді, а я хотів знайти скромний сільський ресторанчик-рівно-на-27-франків, щоб якось логічно завершити поїздку по Швейцарії вечерею на березі Лаґо Луґано. Тому домовилися вечеряти індивідуально й зустрітися біля кемпінгу в Комо.

Природно, що прикордонні райони набагато дорожчої країни не кишіли ресторанами, бо подорожнім доцільніше поїсти в Італії. Ймовірність того, що залізо в моїй кишені стане нумізматичним набутком, зростала. В останньому швейцарському місті Ранкате я тричі проїхався центральною вулицею, але нічого, крім «джелато» не знаходив. Нарешті я почув з якогось дворика принадливий запах пива і густий чад сигарет. Не було жодної вивіски. У дворику сиділа якась коза ностра і стиха обговорювала, кого порішити. «Кафе?» -- питаюся. «Кафе!», -- підбіг до мене метушливий господар. Я сів за вільний столик, у мене впилися п’ять пар очей. Ніхто з місцевих не знав англійської. «Дойч», -- запропонував господар. Ну, показую я на пальцях, хочу погуляти на «цванціш зібен» франків. Але, кажу, у мене більше немає, я їду в Італію. Я виклав усе залізо на стіл. Я просто фізично відчув, як з мене одне за одним спадають чужі очі, як п'явки, що вже наситилися. Але хазяїн вирішив тримати марку. Зараз, каже, буде тобі стільки, скільки ти в житті не їв. Ну, насправді, вечеря перевершила мої очікування. Видно, це було домашнє господарство, місцеві сюди приходили тільки хильнути пивця-винця, меню тут не було, тому господареві було все одно, що приносити мені зі свого холодильника. Я їв свіжий салат, потім прошутто (нарізане скибочками в’ялене м’ясо), причому в непристойно великій кількості. До цього було два келиха червоного вина. А потім господар приніс каву. «Кафі – гратіс», сказав він, тобто, задурно. «Цікаво, як він вичислив, що з того всього є задурно, а що ні?» -- подумав я.

Швейцарсько-італійський кордон виявився у найнесподіванішому місці: посеред житлового кварталу. Колись тут, звісно, був чек-пойнт, але 2008 року Швейцарія ввійшла в Шенгенську зону, і кордон відкрився впоперек вулиці, вздовж якої злилися докупи два міста – швейцарське Кіаззо й італійське Комо.

user posted image
Деякі мешканці цих кварталів сплять в Італії, а в туалет ходять в Швейцарію. Причому ще донедавна треба було все це робити з розкритим паспортом.

Антона й Матіаса я зустрів не біля кемпінгу, а в центрі Комо. Вечірнє озеро з однойменним містом навколо його південного краю справляє незабутнє враження. Але Canon мій в Комо був у стані коми, а на мобілі вечірні фото, звичайно, не вдалися. Мене це не особливо засмучувало, бо я вже був у Комо -- в 2006 році. Ставлю тут фотку з Гугла. А вибрав саме той ракурс, який я бачив з подвір'я гостелу.

user posted image

Позначений на мапі кемпінг у Комо виявився гостелем, і в ньому не було місця. Найближчий кемпінг був за 12 кілометрів звідси у напрямку Мілана. Ці дванадцять кілометрів ми їхали вже на жилах – м’язи були дубові. Кемпінг уже спав, і брама була зачинена, проте нас впустили, нагодували макаронами і напоїли вином. В кафешці ще сиділи запізнілі гості – велошотландець і темношкірий голландець-байкер зі своєю білошкірою співвітчизницею. Шотландець був трохи занудний, а голландці виявилися дуже приємними співрозмовниками і просто милими людьми, котрі, як не дивно, знали, де є Україна і хто в ній президент (це було ще за Януковича, і збитого Боїнга ще не було). Ну ні, звичайно, ми не розмовляли про Україну, просто так, до слова прийшлося. Одне слово, вина ми випили там з п’ять пляшок. Мурин із дівчиною пішли спати, а ми з кельтом сиділи вже біля своїх наметів і мичали там по-англійськи до 2 години ночі. Нам здавалося, що ми ведемо себе дуже тихо, але за якийсь час з намета по сусідству виповзла якась дівчина й переконала нас, що це не так. Найгірше було Матіасу, тому що йому треба було о 5 ранку вибиратися і їхати 25 кілометрів назад до Кіаззо на кордоні Швейцарії, щоб встигнути на поїзд.

Удосвіта я прокинувся від того, що мій намет хтось розхитував. Це був Матіас. Він таки встав, зібрався і спробував навіть виїхати, але брама кемпінгу виявилася замкнена. Впевнено так похитуючись, я передавав йому зверху через браму велосипед і всі його речі. Як не дивно, він устиг на поїзд, як я потім довідався.

Вранці я почував себе, скажімо так, дуже несвіжо. Ще в студентські роки я винайшов, що бодун знімається не киснем, а вуглекислим газом. У кемпінгу був басейн, я попірнав у воду, розганяючи кров, насичену вуглекислим газом. Так я вилікувався. Антон плавати не хотів чи не вмів, тому він приймав бодун по повній програмі.

Це повідомлення відредагував Шмід - 24 Липня 2015, 20:54
Email Poster
Top
Шмід
Дата 24 Липня 2015, 23:42
Quote Post


Постійний учасник
***

Звідки: Львів, район Погулянки
Повідомлень: 664


По-річка

Отож, нас залишилося двоє. Свіженький я і понурий Антон їхали ломбардськими пагорбами до Мілана. Позаду нас танули Альпи. За кілька кілометрів до світової столиці моди я переодягнувся в найпрезентаційніші велосипедки, які мав, – білі джинси. Навігатор вів нас по Корзо Венеція до центру Мілана. Минаючи Квартал мод, ми надовго там зупинилися, щоб помилуватися нашими відображеннями у вітринах крамниць, одні назви яких викликали в голові легке запаморочення. Ми гордо вели ровери по вулиці Спіґа повз Dolce & Gabbana і Tiffany, а по-багатому вбрані перехожі намагалися триматися подалі від наших вилискуючих маслом ланцюгів. Вулиця Спіґа, нашпиґована найдорожчими сучасними брендами, до кінця сімдесятих років була вулицею м’ясників. Сюди ходили по м’ясо, кості й тельбухи, аж поки до Мілана з Флоренції не перебралися модельєри Кріція і Міссоні. Через кілька років там з’явилися молоді Армані, Ферре і Версаче, і мода поступово витіснила м’ясо.

user posted image
Мілан. Квартал мод. З цієї нагоди я спеціально вбрався в білі джинси, на яких відразу позначилися численні поцілунки велосипедного ланцюга. Антон був у лісапєдках. У цьому вбранні й пропотілих майках ми привертали значно більше уваги, ніж вітрини Дольче і Габбана, Армані, Гуччі та інших заяложених марок.

user posted image
Якщо добре придивитися до відбитого від вітрини зображення, то можна побачити, який креативчик приготував я для кварталу мод у Мілані.

user posted image

user posted image

user posted image
Дівчатка, привітні такі, сказали, що потусуються з нами по Мілану. Ми посадили їх на рами.

Ми з Антоном відвідали цей священний для шопінгу район, у досить спокійний час, коли немає ані показів, ані розпродаж. Головне наше завдання було: не впасти навантаженим велосипедом у вітрину. Натовп у Кварталі мод з’являється 7 січня і 10 липня, коли розпочинається великий розпродаж зі всіма своїми атрибутами – чергами, нічними перекличками, номерками, карабінерами, скандалами, щасливчиками і невдахами.

Антон, потрапляючи до великого міста, впадає в депресію, тому в кінці вулиці Спіґа він категорично заявив, що йому легше на Ґотард піднятися, ніж по Мілану ходити. Поруч був парк Монтанелі, там чудним способом знайшовся вай-фай, а для того, щоб Антон відновився, йому головне погойдатися у світовій павутині. Він залишився на лавочці пильнувати наші вела, а я подався в дільницю міланської богеми.

Років двісті міланський район Брера довгий час ділили між собою художники та повії. Півстоліття тому офіційні борделі в Італії закрили, тому повій замінили журналісти. Шльондри, зрештою, нікуди не поділися, але в офіційній статистиці району вони не фігурують. Центром району вважається величезний палац Академії образотворчого мистецтва, збудований за повелінням трохи навіть «нашої» славної імператриці Марії Терези, коли Галичина разом з Міланським герцогством були в лоні одної держави. Родзинкою палацу є дворик пінакотеки Брера, ім’я якої успадкувала ціла дільниця. В галереях пінакотеки – полотна Рафаеля, Рубенса, а у дворику – теперішні пошукувачі грошей і слави, яким якийсь дідусь час від часу підносить олівці та фарби. Трохи помалювавши, митці виходять на вулицю Брера, що кишить кнайпами й тавернами, і розчиняються в них.

user posted image
Якийсь час я тинявся по міланських задвірках.

user posted image
Потім вийшов на вулицю, де збираються мєсні хіпаблуди.

У старому Мілані вулиці вузькі, вужчі, ніж у Львові, по них на непристойних швидкостях гасають автомобілі. Помітно, що міська влада намагається пересадити людей на велосипеди, тому що є багато терміналів, де можна винайняти два колеса (система bike sharing). Але роверова інфраструктура в Мілані бідна, велодоріжок в старих кварталах зовсім немає. Це місто мопедів і моциків, які припарковані всюди, де є вільна місцинка. З міланських джерел черпала британська субкультура «мод», яка протиставляла себе американським рокерам. «Моди» їздили на мопедах, вбиралися в елегантні італійські костюми; рокери їздили на харлеях, ходили в шкірі, від них тхнуло пивом і цигарками. Під драпом були як перші, так і другі. Моди слухали «The Who», рокери – «Steppenwolf». Ненавиділи одні одних і не раз били за це пики. Проте це було не в Мілані, а в Брайтоні. Міланський стиль був для модів лише іконою. Ніяких акцій британських модів у Мілані не було.

user posted image
Велосипед у Мілані не дуже поважають, а виступають більше по мопедах і моциках.

У динамічному ультрамодному Мілані, де навіть бомжі ходять в «Армані», збереглися старенькі трамваї. Звичайно, їхні маршрути проходять через старе місто. До нього вони в'їжджають через Porta Nuova (Нову браму), яка вже давно пережила свою назву.

user posted image
У Львові такі трамваї відстріляли 40 років тому. Тепер купуємо німецький і чеський секондхенд.

Я повернувся до Антона, ми разом проїхали через площу Дуомо з наїжаченим різними готичними шпильками собором і подалися на вихід з міста через Римські ворота. Була шоста година вечора.

user posted image
Символ Мілана -- їжачок Дуомо.

user posted image
Ми культурно так вийшли з Мілана через Римські ворота.

На південь від Мілану в околиці 100 кілометрів не було жодного кемпінгу (ми не знайшли його ні на мапі, ні в навігаторі, ні в інтернеті), тож ми їхали в тужливе невідоме. Ми не їли від ранку, тому головною темою стала якась таверна, де вечеря могла бути індульгенцією розкласти намети десь поблизу. Проте південні околиці Мілану – це зовсім не ті місця, де відкривають таверни. Депресивний промисловий сабурб величезного міста був о цій порі безлюдним, усе було зачинено. Десь за півтора кілометра зліва мигтіла тисячами фар дорога, якою ми, виїжджаючи з Мілана, знехтували з огляду на інтенсивний трафік. Сонце впало за обрій, розгледіти щось на мапі стало неможливим, а вибирати якийсь пункт призначення у навігаторі не було сенсу, тому що нам потрібні були їжа і ночівля. Де їх отримати, ми не мали поняття. Ми вирішили рухатися до траси. Виїхавши на неї, ми практично зразу знайшли супермаркет. Я пішов по продукти, Антон залишився з нашими пожитками. Не встиг я взяти візочок, як згасло світло, й у супермаркеті здійнявся легкий шухер. Каси не працювали, люди не знали, що робити з уже набраним товаром – а там набирають товару вагонами. Забігали охоронці, люди підняли кіпіш. З одного боку це було добре, що я ще не зайшов до торговельного залу, -- перспектива провести вечір у блокованому супермаркеті мене не дуже тішила. З іншого боку, снідали ми ще десь біля Комо, тож виходити в ніч без продуктів означало, що ми не можемо шукати місце для наметів і нам треба їхати далі по небезпечній автостраді аж доки ми не знайдемо поживу. Найгірше було те, що світло вирубилося не тільки в супермаркеті -- всюди в окрузі було темно, як в шахті.

Дві крихкенькі червоні мигалочки приречено їхали смертельною трасою в напрямку Парми. А до Парми було десь 200 кілометрів… В якийсь момент мозок, переведений у режим sleep, надіслав мені сигнал: стань! повернися назад на 10 метрів. Щось було написано на дороговказі, якого ми щойно минули, -- щось таке, що внесло б якийсь сенс у наше існування. Я повернувся. На табличці було написано «Agriturismo», а стрілочка з написом 1,5 km казала звертати з траси і їхати десь у поля.

user posted image -- спитав Антон.

drinks.gif, -- сказав я.

Як це працює? Агротуризм – це винахід американців. Але він прижився і в Південній Європі, де фермери ліниві, а робочої сили бракує. Економічною основою цього явища є товарний обмін. Фермер купує робочу силу, розраховується харчуванням і притулком. Робочий день триває орієнтовно п’ять годин, наприклад, з сьомої до дванадцятої. Решту часу людина вільна. Їжа -- екологічно чисті продукти, вирощені на фермі, ночівля – у досить комфортних кімнатах готельного типу, теж на фермі.

В Італії, де туристичні міста Піза, Флоренція, Сієна, Мілан, Болонья, Верона і Венеція розташовані на відстанях ранкової пробіжки, ідея агротуризму проросла на дуже родючому ґрунті. Для багатьох незаможних людей з України, Молдови, Румунії, Болгарії, Албанії це єдиний шанс побачити жадану Італію, походити по музеях, прикупитися. Частина людей приїжджає на місяць-другий саме на цих умовах: робота до обіду взамін на їжу і притулок. Але є на фермі й постійні заробітчани: ті гарують за гроші зранку до вечора; їм не до музеїв.

Агротуристична ферма завжди має ресторан або кухню з домашньою їжею і вином. Очевидно, що на ній завжди можна переночувати. Для велотуристів з наметом питання навіть не стоїть. Повечеряв у ресторані чи на кухні, розрахувався, -- став намет де хочеш: в садочку, в полі, на пасовиську. За таку ночівлю грошей не беруть. Кемпінги в Італії найдорожчі в Європі, тому агротуристична ферма – це завжди економія 10-15 євро. Вечеряти все одно мусиш чи на фермі, чи деінде, зате за ночівлю не платиш.

Тож пізньої години два славні мандрівники постали перед моторною такою бабуською на фермерському подвір’ї на південь від Мілану. Джулія була поліглотом. Вона пристойно розмовляла англійською, німецькою і французькою. Їсти, пити, спати, -- озвучили ми ціль свого візиту. Спати – в наметі, про всяк випадок додав я. Хто такі?-- міряла нас поглядом бабуська. Роверки додавали нам легітимності. «Добре, але я можу запропонувати вам тільки те, що їдять наші робітники». Давай, дорогенька, ми ж сюди за цим приїхали, я вже днів п’ять не їв домашніх страв! І вина побільше, сказав я, щоб їй було зрозуміло, що ми не якась там жеброта.

Їдальня була великим залом з довгим столом і табуретками. З одного краю столу сиділо четверо румунів, було ще кілька маленьких столиків з комп’ютерами, електрочайниками, кавоварками. Було чисто. Румуни балакали між собою, нам не докучали. Бавились чиїсь діти, якась дівчина сиділа за комп'ютером. Джулія принесла вино і страви.

Печені та свіжі овочі. Я навіть не можу всіх назвати, бо деякі їв уперше. Це були якісь дивні сорти перцю, капусти. Помідори. Трохи сиру. М’яса не було. Все було дуже незвичним. «Натурпродукт!», -- сказала Джулія, якийсь час по-батьківському суворо стежачи, як ми наливаємо. «Я, я натурліш», -- відповів я між двома великими ковтками.

Хвилин за двадцять ми вже майже спали. Я не пригадую, скільки нам коштувала ця вечеря, але це точно не було дорого. Намети ми розклали в садочку, де мирно паслася кобила. Ну, вона була трохи здивована.

Вранці ми поскладалися і пішли шукати бабуську.

-- Веріз Джулія? -- спитав я в дебелого робітника, якого бачив в їдальні ввечері.
-- А ви адкуд будєтє, рєбяткі-т? -- почулося від нього. Вітя був з Рибниці, з Молдови, Придністров’я. Він працював на тій фермі вже років 12 і був правою рукою господині. Джулія поїхала до Мілана, а йому сказала дати нам сніданок і взяти з нас за це по 6 євро. Вітя дуже переживав з цього приводу, бо ми виявилися, як він сказав, «з Союзу», і йому незручно було знімати з нас гроші, а Джулія, «в принципі жадна». Ну нічого, кажу, давай, ми їй за це спустимо воду з душу. Без проблем, це буде справедливо, погодився Вітя. Ми помилися, поїли сиру, хліба з маслом, випили відро кави. Арріведерчі, Вітя!

Це повідомлення відредагував Шмід - 25 Липня 2015, 8:56
Email Poster
Top
0 Користувачів читають цю тему (0 Гостей і 0 Анонімних Користувачів)
0 Учасників:

Topic Options Сторінки: (3) [1] 2 3  Reply to this topicStart new topicStart Poll