Ūֲ | Ҳ | | |




 Cannondale

: (3) 1 [2] 3  ( ) Reply to this topicStart new topicStart Poll

> Сан Ґотард. Альпійський перевал, Франкфурт-на-Майні – Цюріх – Мілан – Рим
Шмід
25 2015, 0:25
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Пряма дорога з Мілана до Парми – це автострада або паралельна до неї дорога з інтенсивним трафіком, по якій ми, власне, їхали напередодні ввечері. На ній немає знаків, що забороняють виїзд велосипедами. Але знаки не ставлять, мабуть, щоб не відлякувати самогубців. На ділянці до П’яченци ще можна було їхати через села паралельно до траси. Нам не хотілося бути хрустиками, і ми поїхали городами. Зрозуміло, що шлях став у півтора рази довшим. Зате ми їхали через гарненькі ломбардійські містечка, а це не так понуро, як на трасі. Біля Лоді тече річка Адда, вздовж якої я багато їздив в Альпах. Власне, ця річка утворює озеро Комо на північ від Мілана. В горах всі дороги туляться до Адди, а Паданською рівниною вона гуляє сама по собі, і нам з нею було не по дорозі, хоч ми, як і вона, котилися до ріки По.

user posted image
Лоді. Типовий для Ломбардії "посьолок городского тіпа" на фоні мене (я в тіні ховаюся).

user posted image
Адда. Я вже на автоматі усміхаюся їй при зустрічі, як старій знайомій. Я пив її в Альпах, їхав з нею за ручку по долині Валтелліна, обіймав її в озері Комо, я і зараз люблю її.

По-річку, яка розділяє Ломбардію й Емілью-Романію, ми перетнули біля П’яченци. На березі ми знайшли столики й лавочки, підкріпилися купленими по дорозі сиром та виноградом і в'їхали до П'яченци.

user posted image
По. Найбільша ріка Італії. По нашому -- По-річка.

Дуже часто природні перепони в якісь там пару сотень метрів розділяють між собою простори, між якими – галактика. Тому По, що тече впоперек країни – це значно щільніший кордон, ніж прозора адміністративна межа між Швейцарією та Італією. Міста в Емільї-Романії дуже відрізняються від міст ломбардійських. Не скажеш, що вони гарніші, але П'яченца -- це щось таке, чого більше чекаєш від Італії.

user posted image
Чимось зачепила мене ось ця коробочка при в'їзді в П'яченцу. Палац Фарнезе.

user posted image
Палац комун Іль Готіко. Схожий на палац готів Комуніко.

user posted image
Сан Антоніо -- патрон П'яченци.

Намотавши кілька десятків кілометрів по П'яченці, ми зрозуміли, що вперед просуваємося дуже повільно. Тому до Парми ми ризикнули їхати прямою дорогою. Повз нас пролітали дикі фури, розрізаючи північний вітер. І в тому повітряному ковпаку, який утворювався, ми теліпалися, як язички дзвіночків. Сідало сонце, дзвіночки дзвеніли дедалі тихіше… До Парми залишалося 30 кілометрів, коли раптом справа почувся несамовитий рев. Спочатку я подумав, що це фура обганяє мене по узбіччю. Я приготувався штовхнути її правим плечем і легенько повернув голову. За плотом стояв осел. Він кричав мені: «Пригальмуй, читай вивіску!». На дошці було написано: «Agriturismo», а стрілка вказувала на осла. «Антон!», -- вивів я товариша з автопілота. – Ночуємо».

На фермі нас зустріли привітно. Там знають, що осла прикрашають вуха, а людину -- велосипед. Ферма була при дорозі, й, звичайно, у ній була траторія. У траторії ґаздувала мила дівчина, Джулія. Я так думаю, на агрофермах інших імен не буває. Ми сказали, що радо повечеряємо, але за умови, що вже нікуди не поїдемо, бо сонце сіло. Джулія сказала, що в них є прекрасні апартаменти, але якщо ми надаємо перевагу наметам, то можемо ночувати серед ослів. Зрозуміло, що ми погодилися на ослів і закріпили наші домовленості пляшкою місцевого вина ще до того, як Джулія принесла нам прошутто і овочі. Кучіна італьяна внатурі!

user posted image
На фермі під Пармою смутно паслися осли.

user posted image
Ми ночували в наметах поруч з ослами, але ось вона, наша ферма!

Вночі з ослами в нас пригод не було, і, помившись ранесенько під ручною колонкою, ми на одному диханні доїхали до Парми. Перше, що я дізнався в Пармі, це те, що сир, який ми називаємо «пармезан» -- це груба підробка; правдивий місцевий сир називається «парміджяно-реджяно». Мешканці називають себе сирами – парміджяні.

user posted image
Парма. Дороги тут вимощені темним пармезаном.

Парма – одне з найстаріших міст світу. У цьому місці був urbs ще за етрусків, зберігся він за кельтів, потім прийшли римляни і офіційно «заснували» Парму за 183 роки до Христа. Тобто, навіть офіційно Пармі 2200 років, а насправді до її віку можна спокійно доторочити ще 300 літ. Тому навіть передмістя Парми виглядає, як старе місто, і з цієї причини ми з Антоном довго плуталися вузенькими вуличками досить далеко від центру, шукаючи Duomo (Катедру) чи Municipale (Ратушу). Потім нам сказали, що є ще «старіше місто» і до нього ще їхати з півтора кілометра.

У Пармі домінує коричневий колір всіх відтінків – від рудо-бурого до кремового. Місто часто переходило з рук в руки і, як правило, нові господарі плюндрували і паплюжили те, чим гордилися їхні попередники-суперники. Тому Парма своїми понурими коричневими палацами -- а серед них найбільшим архітектурним непорозумінням є палац Пілотта -- справляє враження якогось недоробка.

Проте є в Пармі площа, на якій і атеїсту не впадло на коліна стати, -- площа Дуомо, вінцем якої є оздоблена рожевим мармуром восьмигранна вежа Баптистерія. Серцем площі є ще один шедевр -- збудований у формі латинського хреста Собор.

user posted image
Баптистерій. Як на мене, схожий на гранчак, Антон ж побачив у ньому туру.

user posted image
Площа Дуомо -- осередок громадського життя в Пармі.

user posted image
Тут видно, як з часом витончений хрест романського Дуомо обростав будівлями-присосками.

user posted image
"Пармська обитель". Стендаль би розчулився.

Коричневими вуличками ми подалися на південь, де синіли Апеннінські гори. Дорога вела вздовж ложа річки Парма, якої, як правило, у вересні вдома не буває.

user posted image
Парміджяновими вуличками ми рушили до Апеннін.

user posted image
Парма -- річка-повія. Взимку вдома, влітку -- на морі.

ЩЕ БУДЕМО ЇХАТИ!

Шмід - 09 2015, 14:33
Email Poster
Top
Шмід
25 2015, 9:54
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Апеннінська гойдалка

Нам добряче остогидла Паданська рівнина, якою ми котилися з Мілана до Парми, тому ми натхненно взяли першу висоту. Піднявшись вверх на 600 метрів, ми двома камінчиками стрімголов впали в якусь долину. Альтіметр показував 50 метрів над рівнем моря. І тут я зрозумів, що краще п’ять разів перестрибнути стрімкі Альпи, ніж потрапити у гойдалку Апеннін. Принцип будівництва гірських доріг в Італії дуже простий: спочатку -- через верхівку гори, а потім -- у найглибшу дірку долини. Дивно, що слово "траверса" – рух навскоси по схилу -- романського походження. Зварваризовані італійці цей прийом не освоїли.

user posted image
Апенніни прислужливо підставили свою спину, щоб витягти нас із занудної Паданської рівнини.

user posted image
Підступна легкість Апеннін.

user posted image
А тут немає халявної машини, що везе твої баули.

user posted image
За горами гори, хмарами повиті, за хустками хустки, потом политі.

user posted image
Ще одна річка-привид -- Енза. Звичайно, після 600-метрового набору висоти, дорога поведе вниз.

user posted image
Очам солодко, спині солоно, ногам гірко, дупі кисло.

Я і Антон, два горді гірські козли, невтомно спиналися вверх, а потім падали, як бридкі стерв’ятники, в якусь яму. І так разів двадцять. В селі Бусана Апенніни подарували нам майже порожній кемпінг з критим басейном за казковою для Італії «низькосезонною» ціною – по 7 євро на брата. Але цей солодкий шматочок було прикріплено до верхівки гори. Коли ми видерлися серпантином до кемпінгу, мені вже не хотілося ні басейну, ні їжі. Усі ці блага ми перенесли на ранок. Сонце зайшло за гори, температура зразу впала градусів на десять. Тіло швидко вистигало. Тож після розкладання намету і прополіскування просяклої потом сорочки до спальника я залазив вже таким конкретним песиком-трясунчиком.

user posted image
Бусана. Гарне місце скласти ласти.

user posted image
Ранок у кемпінгу в Бусані. Сонце шепоче: вставай, до моря близенько -- 60 км, 10 перевалів.

Коли вранці Антон в черговий раз відмовився від басейну, мене вперше відвідала думка, що він не вміє плавати. «Піщіна» була під склом, сонце прогріло її, як оранжерею, я був єдиним її юзером, тож плавати було дуже приємно. Снідати в кафе в товаристві кількох італійських пенсіонерів нам не хотілося, тож ми спакувалися й полетіли вниз. Я з розпачем дивився на альтіметр, а він незворушно рахував сотні метрів висоти, які ми втрачаємо. Кемпінг був на висоті 1100 метрів, а вже хвилин за п’ятнадцять ми спустилися до 500 метрів. А перед нами вставали гірські гобліни, за якими піднімалися орки. А за цим всім далеко ще не плюскалося море.

user posted image
Гоблін, який прийняв образ гори. Нам на нього треба дертися.

Поснідавши в сільській таверні, ми приречено стали спинатися на перевал. Черетто – перевал на межі Емілії-Романьї і Тоскани -- здавався нам воротами раю, за якими спуск до моря, пісочок, русалки, вино, -- все те, що має бути в Едемі. Але це була тільки брама чистилища, минувши яку, ми мали пройти ще два кола мук.

user posted image
Рученьки терпнуть, злипаються ніженьки, Боже, чи довго тягти?..

user posted image
1261 м. Перевал Черрето. Стримано прощаємося з Емілією-Романьєю, радісно вітаємося з Тосканою.

user posted image
Думаєте, далі -- крутнув педалі і впав в море? Ніфіга (італ.), дзуськи (укр.) -- було ще 2 перевали.

user posted image
Журбонька прилинула з моря.

user posted image
Тоскана. Інкубатор талантів. Що 6 секунд тут вилуплюється як не маляр, то скульптор. Фортеця Веррукола у Фівіццано.

user posted image
Чезерано. Ще зарано. Морем уже пахне в повітрі, але ми марно виглядаємо його з кожного горба.

Тоскана, звичайно, чудова, але вона не принесла нам полегкості, ми знову передчасно спускалися майже до рівня моря, щоб потім долати черговий гірський перевал. З якоїсь гори ми навіть бачили два моря – місце, де сходиться Тірренське і Лігурійське моря, але «шальона» дорога чомусь ще кілометрів 20 вела нас гофрованою поверхнею Апеннін.

user posted image
А таки ми доперли! Тут сходяться море Лігурійське і море Тіренське. Село Фосдіново біля Ла Спеції.

user posted image
Лукава дорога крутнулася кудись в гори і замість моря підсунула нам ще один перевал. Кампо Чечіна.

user posted image
Десь там внизу, на горизонті, тіренські русалки ніжно плескочуть: "До нас, хлопчики, до нас. Через ожину, манівцями". Кастельнуово Маґра.

user posted image
Вуйко з Граньяни вже конкретно так пахнув морською капустою.

Ми подолали ще два перевали, і нарешті спустилися до приморського міста Масса, а далі – до його пляжного передмістя Маріна ді Масса. Напівпорожній кемпінг на березі моря дав нам приємний бонус: нас поселили двох за ціною одного. Ранок ще раз підтвердив мою підозру в тому, що Антон не вміє плавати: з гори він тішився морем, як кролик королихою, але коли дійшло до пляжу, Антон вперто вминав тілом пісок, поки я своїм торсом потужно краяв хвилі Тірренського моря. Я би показав товаришу, де море по коліна, і навчив би там не тонути, але він надійно морозився, мовляв, просто не хоче лізти у воду.

user posted image
А море пікало, пікало, пікало! Маріна ді Масса.

Шмід - 26 2015, 18:28
Email Poster
Top
Шмід
25 2015, 9:55
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


У всіх Тоскана асоціюється з Флоренцією. Та в Тоскані кожне село -- це Флоренція. У цьому краю треба зазирати в кожне місто, містечко, хутір. Бо в кожному з них – свій да Вінчі, Мікеланджело, Пуччіні, Данте. В передгір’ї Апеннін між Пізою і Флоренцією лежить таке містечко Лукка. 100 тисяч мешканців, а скарбів там -- на мільйон населення.

Я кружляв вулицями Лукки, вбираючи в себе її атмосферу, весь цей час Антон юзав найсвятіший вай фай, якого йому справно зливав Святий Михайло з фасаду Сан Мікеле ін Форо. Можливо, ця наша деяка несумісність й стала причиною його несподіваного рішення відчалити в напрямку Пізи, хоч раніше ми планували ще день подорожувати разом через К’янті. А можливо, він хотів більше часу провести в Римі, звідки через два дні він мав летіти до Мінська. Ми залишилися друзями, потім я від нього довідався, що він доїхав ровером до Пізи, а звідти взяв поїзд до Рима. Я ж самотньо виїхав з Лукки у напрямку К’янті через браму Сан Джервазіо.

user posted image
Архангел Михайло з верхівки Сан Мікеле ін Форо щедро зливає вай фай юзерам.

user posted image
Лукка -- це як Луцьк, тільки дівчинка. Санта Марія Б'янка Лучанська.

user posted image
Вежа Ґуїніджі. Казенне помешкання муніципального снайпера.

user posted image
Потерти спинку, сіньйор?

user posted image
Анфітеатро. Бої рабів Божих з алкоголем.

user posted image
Сан Джюсто Луцький.

user posted image
Катедра Сан Мартіно. Мартин -- це таке ім'я. А мартіні -- це вермут. Не плутайте.

user posted image
Санті Джованні Луцькі.

user posted image
Сан Романо ді Лукка.

user posted image
Оборонний рів Лукки з дорожніми знаками для водяних пацюків.

user posted image
Осиротілий, я журливо виїхав через Порта Сан Джервазіо в напрямку Рима.

Шмід - 25 2015, 9:56
Email Poster
Top
Шмід
25 2015, 10:32
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Солона вогкість К’янті

Коли я планував свою подорож, водячи пальцем по мапі через К’янті, я буквально фізично відчував тепло залитих сонцем пагорбів, запах оливкових гаїв і терпкий смак вина. Мабуть, цими мріями я дуже розсмішив Бога, тому що він твердо вирішив показати мені, хто тут гадає, а хто розпоряджає.

user posted image
Дощове К'янті втопило мої найемоційніші очікування у холодній безнадії.

Коли гасаєш галопом по європах, буває так, що за браком часу пропускаєш якийсь смачний плід на відстані витягнутої руки. Потім часто плануєш свої подорожі так, щоб віддати борг цьому місцю. Для мене таким було «містечко середньовічних хмарочосів» Сан-Джіміньяно з населенням 7000 мешканців. Я знехтував ним 2007 року, коли вперше був у Тоскані, спокусившись на рейтингові Флоренцію та Сієну. З того часу воно гризло моє мандрівне сумління своїми гострими вежами до кривавих ран, тому подорож до Рима я навмисне планував так, щоб їхати через Сан-Джіміньяно.

Веж-хмарочосів у Сан-Джіміньяно зараз є 14. В часи найбільшого розквіту міста їх було 75. Височезні вежі Флоренції, Сієни і Сан-Джіміньяно – це архітектура війни, яка палахкотіла між двома політичними партіями – гібеллінів і гвельфів (чи не цей лексикон політичної Італії часів Відродження був джерелом назв химерних істот для Толкіна?). Найбільше веж мало Сан-Джіміньяно, і вони були найвищими. Власне, в цьому місті, гуляючи вулицями, було, мабуть, найлегше намаячити стрілу в шию від якогось Джованні, який засів з арбалетом на своїй вежі. Хмарочоси середньовіччя, власне, були відображенням способу життя, яке вели члени ворогуючих партій. Це були фортифіковані будинки вельмож, призначені для безпечного сполучення господарів з зовнішнім світом системою сходів, підйомних лебідок і підземних ходів. Чим вища вежа – тим вищий статус її власника, тим цінніше його життя.

user posted image
Сан Джіміньяно. Містечко сотні веж.

Згодом Сан-Джіміньяно втратило своє значення, економіка міста ослабла, число мешканців навіть зараз удвічі менше, ніж в часи середньовічного розквіту. Відповідно, в місті занепало нове будівництво, але завдяки цьому Сан-Джіміньяно залишилося законсервованим в межах давніх мурів, а саме ця обставина зараз притягує юрби туристів. Турист в центрі Сан-Джіміньяно видається дуже гармонійною істотою, тоді як місцеві мешканці схожі на пришельців.

Завдяки вежам-хмарочосам і розташуванню на пагорбі Сан-Джіміньяно видно здалека – десь за 15 км від міста. Але коли я під’їждав до нього, розпочався занудний дощ, що, звичайно, зіпсувало першу фотографію-панораму. Тому картинки славнозвісних веж доводилося робити зблизька.

user posted image
Дощ зігнав усіх "курортників" з морських пляжів до Сан Джіміньяно в К'янті.

user posted image
Якщо уважно придивитися до найдальшої вежі, то можна побачити фіґурку штатного муніципального самогубці. Я потім із ним прогулявся вуличками Сан Джіміньяно.

user posted image
Помешкання у Джіміньяно схожі на орлині гнізда в скелі.

А попри те, що місто Сан-Джіміньяно задумане, як кам’яний мішок, у вічі впадає багато зелені в кожному місці, де вона може рости. Ну і, звичайно, оливковий парк серед середньовічних мурів – це тріумф цвинтарного спокою.

user posted image
Одначе люди непогано влаштовують своє життя на каменях.

user posted image
"Висячі сади" Сан Джіміньяно.

user posted image
У кам'яному мішку знайшлося місце для оливкового парку.

user posted image
Лавочки, звичайно, вишукані, але ніщо живе на них не наважується сідати. Мабуть, тут вночі тролі виконують оргії з відьмами.

user posted image
"Застіклити і зацеглити балкон чи достроїти веранду" -- це справа честі порядного санджіміньянця. Як і в нас.

user posted image
Час від часу кам'яниці сходяться стінами, щоб затиснути порушника правил в'їзду до пішохідної зони.

user posted image
Аборигенка. Через хвилинку вона зайде заквітчаними сходами у браму, привітно кинувши мені "Бон джорно!"

user posted image
Phallus Dei

Крім скелеподібної архітектури, приголомшливим винаходом місцевих креативників є голий чувак, який переслідує туристів у всіх куточках Сан-Джіміньяно, починаючи з найвищої вежі, закінчуючи зеленою зоною вже поза межами середньовічних мурів. Це, звичайно, манекен, їх багато і вони однакові, але, коли ти зустрічаєш його у безлюдному місці, тобі здається, що це маніяк і зараз він тобі зробить сороміцьку пропозицію.

user posted image
Міський самогубця, який у вільний від роботи час підпрацьовує гідом.

user posted image
Він мені і показав Сан Джіміньяно.

user posted image
Він довго стояв біля церкви, тужливо вглядаючись в імлу, куди я щез.

Я виїжджав з Сан-Джіміньяно під віддалений рик грому і паскудний тарабан дощу, що падав навіть не з неба, а просто з імли, яка висіла в мене перед окулярами. Зашмаркані гори сякалися мені в душу, а вітер з моря плювався дощем просто в морду, як то кажуть в Італії. На цьому просторі між Сієною і Тірренським морем більш нещасної людини, ніж я, не було з часів нашестя Ганнібала.

user posted image
"Це, Шміде, те, чого ти хотів, К'янті, край сонця, вина і оливок", -- шепотів я до себе, люто налягаючи на педалі розбухлими від дощу кросами.

user posted image
Якийта Вася імпресіанізм нах.

Але за кілька годин подорожі дорога змилосердилася наді мною й подарувала мені неочікуваний бонус -- місто Вольтерра, засноване етрусками в 5 столітті до нашої ери. Цей невеликий діамант я навіть не зауважив на карті, коли планував свою подорож. Зараз він спокусливо звисав наді мною зі скелі, і я не міг до нього не потягнутися, хоч дорога йшла низом, оминаючи це місто. Воно вартувало цих кілька сотень метрів підйому, тим більше, що в самому місті дощ дивним чудом не падав. Уже потім я почитав у Вікіпедії, що ж все-таки я бачив у Вольтеррі. А бачив я палац Пріорі, за зразком якого будувався знаменитий флорентійський Палаццо Веккйо, зведені етрусками мури та Арочні ворота з базальтовими головами, відірваними від нікому не відомих тіл, і, нарешті, амфітеатр часів Римської імперії. Між середньовічним Палаццо і доісторичними Арочними воротами вмістився інтервал десь у дві тисячі років. Навіть античний амфітеатр умістився в цьому часовому проміжку.

user posted image
Вольтерра. Місто-бонус.

user posted image
Вольтерра. Палаццо Пріорі збудували, коли в центрі Флоренції ще кіз випасали.

user posted image
Етруски прикрасили Арочні ворота головами туристів, забутими у місцевих корчмах.

user posted image
Батистерій Вольтерри, звичайно, дещо шальоний.

user posted image
А свій клуб етруски занедбали конкретно...

user posted image
Якщо дивитися на цю картинку хвилин 10, то ген унизу по стрічці, що в'ється між ланами, пролине маленька, мокра, але горда українська фігурка на двох колесах.

Вольтерра була якимось дивом у цьому безпросвітному дні, тому я не здивувався, що дощ відновився, як тільки я з неї виїхав. Я махав педалями в напрямку моря, а воно викручувало на мене хмари, повні води. Вечір настав дуже швидко, як в закритій жалюзями кімнаті. Шансів доїхати до моря, де були кемпінги, гаряча вода, їжа, не залишалося. Від вологи в мене розрядилися ліхтарики і їхати по дорозі було просто небезпечно. Я звернув з траси на перший же вказівник на ресторан-ресорт.

Це треба було бачити: барокові ворота, стрижена трава, херувими-фонтанчики, фешенебельна синьйора у рецепції. На фоні цього всього мокрий до трусів Шмід. «Прошу пані, я би у вас повечеряв». «Без проблем». «А я би ще й заночував». «У нас є вільні кімнати». «Та ні, я ночую аскетично, але їм досить багато». «Тобто?» «Я дуже люблю італійську вечерю, а спати люблю в наметі». «Зараз, я спитаюся, чи ми можемо вранці вас забезпечити душем». «Та який в сраку душ!», -- хотів я кинути їй навздогін, але синьйора вже кудись злиняла. «Наше керівництво дозволило вам розкласти намет на дитячому майданчику, все одно дітей в дощ не буде. Чекаємо вас на вечерю. А вранці моя змінниця відкриє вам душову кімнату для персоналу». «Люблю тебе!».

Зрозуміло, що я переодягнувся до ресторану наскільки міг презентаційно. У мене були чисті джинси і сорочка. Щоправда вони трохи штиняли чи то бобром, чи то русалками і виглядали так, ніби їх ногами з пащі щуки вибивали. Але я не скупився на вечерю, і вже за якусь годину моє розпашіле від вина тіло весь цей прикид ретельно висушило. Це не дивно, що мужній і досить гарний бурлака привернув увагу ледарів, що знайшли притулок у цьому ресорті. Вечір я закінчував у товаристві якоїсь голландської пари, художників за покликанням, які заробляли собі гроші, малюючи місцеві пейзажі.

Коли пізно ввечері я вийшов з ресторану, Бозя позапалював зірки на небі, даючи мені знати, що іспит закінчився і я його склав. Повітря було вологе, але пахло вже не дощем, а морем, до якого, зрештою, лишалося 20 кілометрів.

Шмід - 27 2015, 17:51
Email Poster
Top
Шмід
26 2015, 10:15
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Гюґо

Ці двадцять кілометрів вранці я пролетів, як юний орел від джерел до джерел. Переді мною майоріло приморське місто Чечіна. На його околиці італійці, найбільші в Європі фанати психоделічних транспортних розв’язок, влаштували чудодійне рондо, яке ламало всі мої потуги їхати вздовж моря по чітко позначеній на мапі дорозі, й постійно викидало мене на автостраду, по якій рух велосипедистів був заборонений. Я намотував по цій зачарованій ронді третє коло і краєм ока бачив, що на її протилежному полюсі за схожою траєкторією рухається якийсь велосипедист. На четвертому колі він мене наздогнав. Що він говорив, я не зрозумів ані слова, але на фейсі в нього було чітко написано: «Як звідси виїхати, блін?!» Його пофіїстичне вбрання, замотана марлею рама велосипеда, неголеність віку велосипедного кидка з Галичини до Тоскани, риси обличчя типу українського студента-архітектора і головне – дика англійська мова вселили в мене несподівану підозру. «А ти звідки, брате?» -- спитавсь я, майже впевнений, що брат, якщо не зі Львова, то з Тернополя. Але брат питання не зрозумів.

Зазвичай мені вдавалося вгадувати у людині слов’янина. Але тут я промахнувся. Гюґо виявився французом із містечка Ансі (Annecy) у Верхній Савойї, що недалеко від Швейцарії. Гюґо їхав до Рима, не мав ані навігатора, ані мапи, а його мобілка, стара, як сама Франція, годилася лише для дзвінків і в даний момент була розряджена, причому Гюґо не мав зарядного пристрою. Згодом виявилося, француз віз собою лише намет, сорочку на зміну тій майці, в якій він був. Білизною я не цікавився, але думаю, її було небагато. Гюґо не мав спального мішка і педалив з Ніцци в шльопанцях, проїхавши на той час уже 400 кілометрів. Трохи згодом зі скупої розмови я довідався, що мій новий знайомий подорожував з другом, але посварився з ним з приводу вчорашнього дощу. Гюґо пропонував перечекати негоду в наметі, а його товариш наполягав їхати далі, бо вони були обмежені в часі. Відповідно, один француз поїхав на Рим, інший лишився в наметі, а оскільки їхній вантаж був перемішаний, всі зарядні пристрої і мапи почали випереджувати Гюґо десь на 100 кілометрів . Через те, що ранок наступного дня був яскравий і сонячний, у Гюґо не залишилося ні сліду зла на свого товариша, але відправити йому смс він не міг, бо мобіла чи то не працювала, чи то була розряджена.

user posted image
Гюґо.

Як і більшість французів, Гюґо погано спілкувався англійською. Але богам педалей і сідла багато слів не треба. Француз питав мене, як виїхати з цієї розв’язки в напрямку Рима, минаючи автостраду. Приблизно така ж проблема була і в мене. Розв'язка не відповідала мапі. Очевидне рішення вже народилося в моїй голові: в'їхати в місто Чечіна, прямувати до моря і повернути вздовж нього будь-якою вулицею, що йде на південь, в напрямку Рима. Рано чи пізно виїдеш на ту дорогу, що позначена на мапі.

Мені не хотілося все це пояснювати французові, і я махнув йому рукою, щоб він їхав за мною. Хвилин за десять ми опинилися на спокійній мальовничій дорозі вздовж узбережжя Тірренського моря. Гюґо дивився на мене, як на бога подорожей Меркурія. Кілометрів тридцять він безмовно їхав за мною. Це, очевидно, був знак великої поваги.

user posted image
Тут я заприсягнув морю ніколи йому не зраджувати і не їхати в гори задля якихось там К'янті.

Чим далі на південь, тим більше італійські села набували якоїсь схожості – принаймні інфраструктурно-побутової -- з українськими. З’явилися ятки, де селянки чисто українського типажу продавали неукраїнські фрукти-овочі. Я пригальмував, бо треба було з’ясувати, чому цей Гаврош дихає мені в спину. Я купив гроно винограду, помив його зі шлангу. Гюґо нічого не купував, але стояв з таким виглядом, ніби він уже приїхав, бо живе в сусідній хаті. Потім я довідався, що друг його забрав усі гроші, а в Гюґо залишилося тільки те, що було в кишені після якоїсь купівлі морозива. Я відірвав китичку винограду, француз слухняно, але гордо з'їв. Я запропонував йому поїсти суттєвіше. Він сказав, що розраховує зустрітися зі своїм другом в Орбетелло і тоді вже пообідати, а так зазвичай вдень він не їсть. «Ну то поїхали?» -- сказав я. «Поїхали!», -- кивнув головою Гюґо.

user posted image
Ні, це не гори. Середземноморський ліс в 50 м від Тірренського моря.

user posted image
Ельба. Преферансні розклади Наполеона. "Знав би про Ватерлоо, жив би на Ельбі".

user posted image
Орбетелло і Джільйо. Там за рік до моєї появи на цих островах капітан-фраєр поклав на скелі туристичний корабель.

І тут настав час розповісти про лоґістику цієї частини Італії. Вона не дивує різноманітністю. Вздовж узебержжя веде так звана «суперстрада» номер 1. На деяких ділянках вона має статус автостради, куди не можна поткнутися велосипедом, на деяких ділянках велорух дозволяється. Десь вона дублюється другорядними дорогами, десь вони щезають безслідно в глушині притірренського плоскогір’я. Про велоінфраструктуру тут ніхто не думає, тому, коли зникає другорядна дорога, що веде вздовж узбережжя, доводиться виїжджати на суперстраду, а це дуже небезпечно. Фури гасають по ній в напрямку Рима, як циклопи, які не мають правого ока і яких не цікавить, що там буде робитися з велосипедистом на узбіччі після того, як вони проїхали від нього на відстані в 20 см.

Але найбільшою западляною південнотосканського узбережжя є заплава річки Омброне. Італійці не спромоглися збудувати моста біля її впадіння в море, тому весь транспорт мусить їхати через Ґроззето, розташоване за 15 кілометрів від моря місто. До Орбетелло, прибережного тірренського острова, на якому ми збиралися ночувати, було з 60 кілометрів на південь, ми його бачили з узбережжя, але через примхи італійських мостобудівників і дорожників ми змушені були звертати на Ґроззето. Але яким було нашим здивування, коли ми побачили, що єдиний міст через цю зачакловану річку в Ґроззето веде до автобану на південь вздовж моря (куди нам треба) і до другорядної дороги, що веде на схід кудись у високі гори. При виїзді на автобан стояв знак про заборону їхати велосипедами. Ми крутилися на цій розв’язці з добру годину. Велосипедистів ми там не бачили, деякі машини на наші благальні знаки зупинялися. Деякі водії казали, що їхати велосипедом по автостраді нібито можна, деякі говорили, що це заборонено. Остаточно наші сумніви розвіяла дорожня поліція. Polizia stradale сказала, що в цьому місці їхати автострадою не можна. Як дають собі раду велосипедисти, вони не знали. Вже смеркалося. Перед нами за мостом відкривалося дві дороги: одна до моря, але по ній їхати не можна, а друга – в темні гори з лісовиками, куцями, відьмами та іншою нечистю. Сюди – велкам, будь ласка, але це зовсім не в тому напрямку, що нам потрібно було. По мапі я бачив, звичайно, як потім вивести наш маршрут на узбережжя. Але я вже знав, що таке Апенніни і що таке їхати ними зайві 30 кілометрів. Я не вірив, що не можна якось проїхати полями, зрештою – вбрід перейти річку десь біля узбережжя, щоб не дуже далеко відходити від моря. Ми вирішили залишитися біля Гроззето, щоб вранці пошукати раціональніший маршрут.

«Ну що, будемо глядіть якогось кемпінга?»- сказав я французові вишуканою англійського мовою. «Навіщо? -- витріщився він на мене. – Що, місця мало?» Я, звичайно, раніше ночував у «непризначених» місцях: на відкосі голландського автобану, в берлінському парку, на велосипедній доріжці вздовж Дунаю. Але я робив це вимушено. Гюґо навчив мене робити це невимушено. «Немає потреби ночувати в якомусь смердючому кемпінгу, якщо у нас в розпорядженні все середземноморське узбережжя», -- сказав він. «А поліція?» «А поліція вночі по пляжу не ходить». Зрештою, що може поліція? Вона може лише перевірити документи і порадити їхати кудись до готелю.

Ми ненавиділи Ґроззето, яке стало затичкою на нашому шляху. Тому ми вирішили все ж повернутися до моря в село Прінчіпіна а Маре, незважаючи на те, що нам вже в темряві довелося подолали ті зайві 15 кілометрів, якими ми вже їхали.

Пізно ввечері, коли ми розклали намети, я вийняв телефон, щоб надіслати смеску дружині. «Ансі! -- сказав француз. – Це моє місто! Звідки в тебе Ансі на мобілці?» У світі є сотні тисяч міст населенням до 50 тисяч мешканців. Ансі одне з них. У світі є мільйони заставок на телефони. «Ансі» одна з них. Я купив телефон, в якому була ця заставка, як одна з альтернатив. Я не мав жодного поняття, що це Ансі, просто вибрав заставку, бо вона мені сподобалася. Через якийсь час десь в Італії я зустрічаю француза, який говорить мені, що на моєму телефоні – фотка його рідного міста населенням менше, ніж наш Стрий. Я веду до того, що світ прошитий невидимими нам променями, які часом перетинаються в дуже неочікуваному часі й у дуже несподіваному просторі. Хто бачив фільм Алехандро Гонсалеса Іньярріти «Babel», той мене зрозуміє.

user posted image
Гюґо наполегливо привчав мене до спартанського життя.

Вранці ми тужливо вдивлялися в острів Орбетелло, який був зовсім поруч, трохи на південь вздовж узбережжя. До нього було якісь двадцять кілометрів, але недолуга лоґістика в цій частині Італії перетворила їх у всі вісімдесят.

user posted image
Ґрозетто -- це пастка. Не вірте, що до півострова Орбетелло -- рукою подати. Ні, день через гори.

На те, щоб досягти все-таки Орбетелло, ми потратили весь наступний день. Велосипедист з Ґроззето, який нам трапився вранці по дорозі сказав, що таки так, немає велосипедного шляху вздовж узбережжя і треба їхати в гори долаючи досить стрімкий перевал. Дядько провів нас до того мосту, на якому ми ввечері вже вирішували свою долю, і показав рукою на серпантин, який відразу нагадав мені про сходження на Сан-Ґотард.

user posted image
Аттавізми італійської лоґістики. Пекло для роверистів.

Острів Орбетелло цілий день був у полі нашого зору, доки ми петляли над ним горами, як оси навколо меду. Гюґо був певний, що його друг чекає на нього на острові. Я ж хотів їхати далі на Рим, але вже ввечері, коли ми знову спустилися з гір до моря і Орбетелло лежав перед нами, як головний приз дня, я піддався спокусі. Ну проїхав би я цього дня ще якісь 20 кілометрів ближче до Риму, але втратив би товариство і можливість побувати на цьому легендарному острові з колоритним Порто Санто Стефано на північному його мисі. Острів сполучений з сушею трьома косами. Ми зайшли в супермаркет на в’їзді до одної з них, закупили продукти, з яких головною для мене стравою була пляшка італійського вина. Гюґо, як виявилося, не пив нічого, крім води. Ну, інколи, він в товаристві вживає вино, але дуже дороге вино, сказав француз, тонко натякаючи на куплену мною пляшку за ціною до двох євро. Для мене ж, простого хлопця з України, куплене на кордоні Тоскани і Лаціо вино має іншу ціну. І вона не вимірюється грошовим еквівалентом.

user posted image
Орбетелло -- це гарний приз за 50 зайвих гірських кілометрів.

user posted image
Співучий острів цикад.

user posted image
Порто Санто Стефано.

Я пропонував французові об’їхати острів по його узбережжю, щоб опинитися з відкритої до моря сторони, на якій довше трималося б західнє сонце. Але чарівність молодого Гюґо внесла корективи в нашу подорож. Перед французом відкривалися всі двері острова. В Порто Санто Стефано він зайшов у якийсь офіс, де йому люб’язно дозволили подзвонити до загубленого друга. В перукарні взяли на зарядку його телефон, тому що тільки там виявився відповідний шнур. Після того ми пішли на пляж покупатися. Це був пляж ресторана, і якось не випадало ним користуватися, коли ми в цьому ресторані не замовили навіть води. Гюґо безпардонно ліг на лежак майже впритул до столиків. Ну і я скромно притулився десь за каменем. Ми пирхали в теплій затоці, як тюлені, а дівчата з ресторану привітно махали нам (мені так здавалося, що й мені теж bye.gif) ручками. Я був трохи злий на Гюґо через його дурацький телефон, прив’язаний до зарядки в перукарні. Тому що сонце сідало за гору, якою і був цей весь острів, ми губили час, потрібний для поїздки на інший бік Орбетелло, де сонце трималося в небі на дві години довше і звідки видно сусідній острів Джільйо. Це той Джільйо, де кілька років тому сів на скелі круїзний середземноморський корабель-велетень через капітана, що хотів провести його поближче до острова, щоб фраєрнутися перед якоюсь коханкою з берега. Але ми все ж залишилися на пляжі біля Санто Стефано, бо, забравши в місті свій телефон, Гюґо мило усміхнувся якійсь синьйорі в ресторані, яка виявилася його власницею, і вона сама запропонувала нам переночувати на прилеглому до ресторану пляжі. Вхід на пляж був через браму між скелями, і нас на ніч просто закрили на ключ.

user posted image
За усмішку Гюґо нам запросто віддали 300 метрів пляжу.

user posted image
Моя усмішка не така приваблива, але пляжем я скористався по повній програмі.

user posted image
Загалом цей шикарний відпочинок в Санто Стефано обійшовся нам в 12 євро, які ми залишили в супермаркеті Орбетелло.

Коли наступного ранку ми виїжджали з Порто Санто Стефано вело-пішохідним тунелем, нам назустріч трапилися дві трохи коровисті молодиці. «Ну какіє ані всє красівиє, еті італьяшкі!», -- захоплено сказала одна з них іншій, коли ми двома граціозними лебедями випливли на велосипедах з тунелю. Верхівка острова туманилася, як вулкан. За гору зачепилася грозова хмара, і ми чимдуж втікали від неї на південь.

user posted image
До Риму! До Риму!

Друг мого супутника, як виявилося з телефонної розмови, випереджував його десь на 150 кілометрів і був уже в передмісті Рима. Ми шпарили туди суперстрадою, бо жодних інших паралельних доріг по узбережжю переважно не було. Спочатку було страшно, а згодом ревіння фур сприймалося просто як дзижчання надокучливої мухи. Гюґо змайстрував собі палицю, яку він встромив десь між багажником і наметом, і ця палиця десь на метр стирчала над дорогою. На кінець палиці Гюґо прив’язав свою білу сорочку, щоб нібито змушувати машини об'їжджати його подалі. Все це він робив з таким виглядом, ніби з народження їздив на велі по суперстрадах, і мені ледве вдалося вмовити його викинути цю жердину, коли я ззаду побачив, як фура ледве не метнула Гюґо кудись в гори, перечепившись через ту його ковіньку.

По дорозі ми минули моряцьке місто Чівітавекк’я, головною пам’яткою якого були місцеві повії, які марно свердлили нас очима, коли ми з Гюґо купалися на місцевому пляжі. Якби вони свердлили наші гаманці, то найцінніше, що вони могли б там побачити – це квиток на поїзд з Рима до Франкфурта-на-Майні. Гюґо взагалі залишив останні гроші в місцевому супермаркеті, бо вже далі по дорозі до Вічного Міста нічого не купував, і я кілька разів пригощав його кавою на заправках.

user posted image
На пляж у Чівітавекк'ї ми впали, як два підбиті пілоти.

Того дня ми не доїхали до Рима 40 кілометрів і переночували на березі моря в оточенні рибалок. Наступного дня була неділя, і першим враженням ранку були сотні велосипедистів, що юрбами сунули навпроти нас зі столиці на північ. Рим все ж таки велосипедне місто. Суперстрада була дуже спокійна, і незабаром я зазнав другого неповторного враження ранку: я здалеку побачив невиразну табличку на в'їзді до міста, і з кожною секундою, як вона збільшувалася і як доступніші для читання ставали чотири виведені на ній літери, мій мозок заливали тонни ейфорії. Це такий потужний циклон, який щоразу накриває на мене, коли я читаю назву Амстердама, заїждаючи в це місто по велодоріжці між двома каналами, чи коли мені в очі впадає напис «Wien» на сільській дорозі в околиці Відня, чи коли я бачу табличку "Paris", їдучи з Сан-Дені повз стадіон Stade De France.

user posted image
Ця табличка на в'їзді до Риму справила на мене більше враженння, ніж Ватикан, Капітолій і Колізей разом узяті.

ЩЕ ТРОХИ, І ВЖЕ ДОЇДЕМО bye.gif bye.gif

Шмід - 02 2015, 7:47
Email Poster
Top
Terry
28 2015, 10:34
Quote Post


Велофанат
****

: Лемберг
: 1116


А коли відбувається дія? Які числа? Чи то онлайн-трансляція?
Email Poster
Top
Шмід
28 2015, 20:20
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


На жаль, це не он-лайн і навіть не цьогорічна поїздка. Це мій боржок з минулих літ, який ось зараз я пишу вже майже тиждень. Це було у вересні 2012 року. Фотки я відібрав одразу по поїздці, а до тексту ніяк руки не доходили. Ось тільки зараз роздуплився. Я ще заборгував форумові поїздку Нідерланди-Німеччина-Данія-Швеція - острів Борнгольм 2013 року, поїздку Німеччина - Чехія - Словаччина - Польща 2014 року і цьогорічну поїздку через Сілезію. Так що вибачайте, надолужу до кінця року, кому це цікаво, як я пишу.
Email Poster
Top
PlusOdyn
28 2015, 21:00
Quote Post


Болотоплавець, посол товариства тверезості
****

: катаюся країною - Оббухів/Українка -> грьобаний Зугрес
: 2299


Шмід, не відволікайтесь!
Email Poster
Top
Шмід
28 2015, 21:18
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Ага. Поняв. Все, сідаю писати.
Email Poster
Top
Шмід
29 2015, 0:50
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Вічне місто

Рим – це місто, в якому немає центру. Тому що сам Рим будувався, як центр світу. Немає там звичного для інших міст зонування: спочатку сільських околиць, потім заможних дільниць, далі провінційних сабурбів, індустріальних зон, модерністських районів і, нарешті, «старувки». Усе більш-менш рівно, усе гармонійно, все витончено-естетично.

Не знаю, чи це тільки мені здається, що досить і півгодини, щоб доїхати на ровері від західної межі міста до Капітолію, де вовчиця вигодувала своїм молоком ясновельможних Ромула і Рема і звідки Рим нібито починався. При цьому по дорозі треба проїхати ще одну державу – Ватикан, по кордонах якої, до речі, відмічених білою лінією на площі святого Петра, несвідомо топчуться десятки тисяч туристів.

За грубі гроші Ватикан відкриває перед ними двері музеїв, а нав’юченим кочівникам він постає лише у вигляді базиліки Святого Петра, кількох вулиць і товстих мурів. Час від часу, коли через брами в мурах виїжджають круті тачки високих духовних осіб, вдається на свої очі побачити сам центр католицького світу, що охороняється схожим на колорадського жука гвардійцем.

user posted image
Перед славетним українським мандрівником гостинно відчинялися брами Ватикану.

Тут, у храмі свого імені похований Святий Петро, який був розіп’ятий у Римі імператором Нероном десь недалеко від Ватикану. Базиліку Святого Петра в нинішньому її вигляді будували півтора століття. Будівництво передавалося по естафеті від архітектура до архітектора, мало хто з них дожив до завершення собору. Вершки зняв Берніні, який спроектував площу Святого Петра і її знамениту колонаду. Теперішня споруда пережила захід ренесансу, розквіт бароко і зародження класицизму, усі ці стилі знайшли себе в камені собору. Під час будівництва базиліки Святого Петра Ватиканом встигли покерувати 19 пап, найсміливішим з них був Юлій ІІ, який на початку 16 століття зважився зруйнувати старий храм і розпочати будівництво нового.

Час від часу з ґаночка, розташованого точнісінько над головою Гюґо, промовляє до людей папа. Одначе в цей день він не вийшов. Ну і добре, що не вийшов, бо мені було б соромно перед папою за Гюґо, який на площі Святого Петра признався мені в своєму атеїзмі.

user posted image
Гюґо -- скромний такий -- не хотів фотографуватися на тлі головного храму католиків. Я підпер його двома роверами, щоб він не відвертався.

Коли варвари спочатку зруйнували Рим, а потім стали ходити до нього на прощу, у Ватикані виник район Борго – єдине місце в цій державі, де зараз можна вільно і безплатно походити вуличками. Там селилися здебільшого германомовні паломники, які приходили помолитися на могилах святих і часом, коли це ставало для них наркотиком, селилися там назавжди. Вздовж ватиканської вулички, що прошиває Борго наскрізь і називається Віа Де Коррідорі, один з пап збудував надземний перехід Пассетто з папського палацу до Замку Ангела, розташованого вже у Римі. Цей перехід дозволяв папам пересиджувати в замку якісь неприємності, які часом опускалися на них у Ватикані.

user posted image
Пассетто. Спеціальна інженерна споруда, що забезпечує втечі Пап з Ватикану.

Коли ти непомітно ні для кого, навіть для себе, перетинаєш державний кордон Ватикану, ловиш себе на тому, що ти щойно був у країні, де практично немає мешканців, а лише багатотисячні натовпи туристів, що змінюються кожен день, кожну годину. Усіх їх видають метушливість, дурнувата міміка, галасливість, готовність стояти в багатогодинних чергах і безперестанне жування всього, що жується. І тільки незворушний Гюґо на замотаному в марлю велосипеді здавався на цьому фоні споконвічним резидентом площі Святого Петра, який щойно перетнув кордон, щоб купити собі в Римі кави.

user posted image
Гюґо веде себе так, ніби він живе на площі Святого Петра.

ЩЕ ТРОХИ, І Я ВЖЕ ДОЇДУ ДО РИМСЬКОГО ВОКЗАЛУ

Шмід - 02 2015, 8:03
Email Poster
Top
Terry
29 2015, 12:59
Quote Post


Велофанат
****

: Лемберг
: 1116


а можна буде звітик по вартості. думаю, це мало б надихнути людей до таких подорожей - все-таки вартість і близько не доходить до готельно-автомобільного відпочинку.
а ще класно було б почитати рекомендації по роверу - вас там були і на шосерах і на мтб і т.п. як краще/легше і т.п. І способи добирання на/з пункти старту/фінішу з України.
Дякую.
Email Poster
Top
Шмід
29 2015, 14:25
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Добре. Я допишу спочатку звіт, щоб не розривати розповідь, а потім напишу пост про технічно-фінансові деталі. Взагалі-то подорож була досить дорогою за рахунок бензину, бо, як я описав спочатку, до Франкфурта-на-Майні зі Львова я їхав своїм автомобілем. Сам! Назад теж сам. З Риму до Франкфурта добирався на поїзді, що винесло 120 євро. Одне слово, на оплату дороги загалом я потратив більше половини каси.

Не завжди так буває. Є дешевші варіанти. Наприклад, подорож наступного року до Нідерландів - Німеччини - Данії - Швеції не була такою дорогою, хоч я й подорожував по дуже дорогій країні -- Данії. Але тоді зі Львова я з двома друзями добиралися до Мюнстера (Німеччина) локальними поїздами, а там є всіляки знижки на групи, непрямий маршрут тощо. І вже з Мюнстера стартували на велі до Амстердама і далі.

Автомобіль все-таки дуже дороге задоволення в Західній Європі.

Шмід - 29 2015, 14:27
Email Poster
Top
Шмід
02 2015, 14:14
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Щось у Гюґо не клеїлося з його другом, з яким сварка розлучила француза у Притірренщині. Зустріч на Тибрі біля Замку Ангела не відбулася, хоч вона анонсувалася моїм супутником. Гюґо явно був пригнічений якоюсь телефонною розмовою. Ми перейшли Тевере-Тибр мостом Еммануеля Другого (це такий король об'єднаної Італії) і вступили в дільницю Реґола.

user posted image
Тевере. Росіяни називають річку Тибр, бо у них на цій річці човни стибрили.

У цьому місці ріка робить крутий закрут і в нього врізається рівнина, що час від часу затоплювалася Тибром. В часи Римської імперії там було Марсове поле, на якому імператори влаштовували змагання, полювання, військові навчання та інші акції та імпрези. Дві тисячі років тому ця частина Риму почала забудовуватися палацами, термами та іншою розпустою, і добудувалася вона до того, що на вузеньких вуличках Реґоли не те що військовою колісницею не проїхати, на велосипеді не розженешся. Гюґо запропонував знайти якийсь готель і залишити ровери в ньому. Я був впевнений, що йому вдасться домовитися, але ви не повірите: ми йшли і йшли, а готелів усе чомусь не було. Так ми добрели до жидівського кварталу Анджело, а за ним уже виднівся горб Капітолію. Тут починається античний Рим.

user posted image
Римляни не зуміли зберегти храм Аполлона до мого приїзду.

Капітолій і сусідня гора Палатіно -- це серце і мозок древнього Риму, резиденція римських імператорів і знаті. Тут будувалися найшикарніші палаци з басейнами, фонтанами, а поруч з ними -- арени, храми, форуми. З останніх сил вистоявши під навалою гунів, у V столітті Рим впав під мечами варварів; район став пусткою, а потім -- ресурсом для розбудови плебейського Риму. Звідси віками черпалися будівельні матеріали. Те, що не встигли розтягнути, дійшло до нас у вигляді руїн. Найбільше їх збереглося на горі Палатіно, куди за гроші пускають туристів. Але руїн довкола так багато, а часу так мало, що платити за квиток на Палатіно і йти туди з нав'юченими велами було б зовсім безглуздо. Багато пам'яток добре видно зовні прозорої музейної огорожі. А якщо хочеться подивитися на все в комплексі, досить піднятися на Капітолій звідки чудово видно місиво мармурових колон Форуму і весь древній Рим-в-Руїнах аж то Траянових базарів і Колізею. Рим у мішку не сховаєш.

user posted image
Гора Палатіно, навколо якої римляни з любов'ю формували свої руїни півтори тисячі років.

На горі Палатіно відбулося перше братовбивство в історії Риму. Тут Ромул убив свого брата Рема за те, що він мав дещо інші містобудівні погляди. Обидва брати, як відомо, були вигодовані вовчицею, тому питання полягало тільки в тому, хто кого раніше порішить. Після того, як Ромул відстояв свою правоту, гора Палатіно стала найбільш фешенебельним районом Рима. Імператори вимахувалися один перед одним, зводячи там пишні палаци. Ця обставина й визначила долю Палатіно: коли сюди прийшли варвари, першим ділом для них було дотла спалити цей символ імперської величі. Власне, за те, щоб побачити тричі спалені рештки, туристи платять за вхід на гору Палатіно, а все, що набагато краще збереглося довкола музею, можна побачити безкоштовно.

user posted image
Не кожен святий отримав свою церкву в Римі. Деякі довелося ділити на двох. Церква святого Луки і Мартіна.

user posted image
Арка Костянтина з костей Аркадія.

user posted image
Римський антикваріат в стилі "Санта Барбара".

Найбільше Рим з Україною пов'язує, тепер вже можна так сказати, наш "земляк", імператор Траян, завойовник Дакії. Мало хто знає, що частина нашої країни короткочасно входила до складу Західної Римської Імперії. На Поділлі, між Борщевим і Кам'янцем-Продільським є вали, насипані за наказом Траяна, як крайній форпост його імперії. Отримавши доступ до віддалених ринків, Траян став переконаним апологетом торгівлі: біля форуму свого імені він збудував амфітеатр ринків; це був перший амфітеатр, де для задоволення найнижчих інстинктів перестали вбивати рабів. Зате масово почали вбивати тварин для розвитку високого мистецтва гастрономії.

user posted image
П'ятиповерховий супермаркет імператора Траяна, невтомного торгаша, що шастав за товарами в Тернопільську область.

Шмід - 02 2015, 21:42
Email Poster
Top
Шмід
02 2015, 21:40
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Вулиця Форі Імперіалі, яку збудував дуче Муссоліні, розрізала античний Рим надвоє. Різали начебто мертвячину, але краяли так, як по живому. Таке відчуття приходить навіть тоді, коли їдеш на велі пішохідною в неділю вулицею, а що вже говорити, коли Форі Імперіалі запруджена автомобілями в інші дні. Дуче було важливо з'єднати два символи колишньої імперії, щоб підкреслити міць фашистської Італії, -- Капітолій і Колізей.

user posted image
Форі Імперіалі. "Поліція страдале" оперативненько розігнала автівки задля нашого тріумфального променаду до Колізею.

user posted image
Колізей. Храм убивств.

Коли у 80 році після народження Христового імператор Веспасіан збудував Колізей, грандіозний амфітеатр на 70 тисяч гладачів, ігри на честь його відкриття тривали 100 днів. За цей час розпотрошили один одного 2 тисячі гладіаторів і 5 тисяч диких звірів.

Зараз Колізей скидається на недобудовану споруду, але насправді він є будівлею, з якої не до кінця розібрали камені, колись щедро политі кров'ю. У Середні Віки амфітеатр заміняв римлянам каменоломню, аж доки папа Бенедикт ХІV не припинив плюндрування.

В протилежну сторону від Колізею Форі Імперіалі веде до площі Венеції. Площа примітна тим, що на ній немає нічого, що скидалося б на Венецію. Є правда, як і у Венеції базиліка Сан-Марко, які подібні між собою лише назвами, є квартали, які схожі на скелясті острови в океані, є помпезний палац "Вівтар Батьківщини", що скидається на друкарську машинку чи вставну щелепу того, кому присвячувався -- збирачу земель італійських, королю Вітторіану Емануелю ІІ. В народі так цю будівлю й називають -- "щелепа". Для того, щоб її збудувати, на цьому місці знесли цілий ренесансовий квартал.

user posted image
Площа Венеції дуже далека по духу від Венеції.

user posted image
Сусідня площа Мадонна ді Лорето схожа на скелястий атол десь у Тихому океані.

user posted image
Вставна щелепа Вітторіана Емануелле, першого короля об'єднаної Італії.

Античний Рим відібрав у нас багато часу, а юрби туристів висмоктували з нас масу енергії. Ми з Гюґо, продираючись з велосипедами крізь ці юрби, теж не додавали настрою навколишнім. Ми вирішили спуститися до річки, де була єдина зауважена в Римі велодоріжка, і при нагоді перейти на іншу сторону Тибра -- в ті райони, де живуть римляни і рідко ступає нога туриста. З площі Венеції туди вела вулиця Театро ді Марцелло, відома тим, що на ній розташовано театр, збудований імператором Августом на честь його небожа Марцелло, який мав стати спадкоємцем влади, але не дожив до того часу. Про театр можна було б не говорити, якби він не був одним зі символів Риму. Я його впізнав, бо неодноразово бачив на фотках Риму чи у Вікіпедії. Його спіткала така ж доля, що й увесь імператорський Рим. Театр став постачальником каменю для новіших будівель. Процес розкрадання будматеріалів припинився тільки тоді, коли хтось з заможних римлян вирішив перебудувати його на фортецю.

user posted image
Театр Марцелло. Якийсь імператор назвав його іменем свого небожа-небіжчика.

Шмід - 02 2015, 21:53
Email Poster
Top
Шмід
07 2015, 1:41
Quote Post


Постійний учасник
***

: Львів, район Погулянки
: 664


Якщо ви хочете потрапити у Рим демократичний, де корінні до стоп'ятсотого коліна римляни виносять крісла на вулицю і сидять біля своїх вікон, споглядаючи, як голуби п'ють воду з фонтанів, то треба перебратися з імператорського Риму через Тибр в район Трастевере, по нашому -- Затибр'я.

Мостів у Римі багато, але наймиліше по дорозі туди минати острів Тиберіна, який за легендою утворився з намулу, що зачепився за тіло скинутого в річку царя-тирана Тарквинія. Ніхто не хотів жити на трупі тирана, і тому він був незаселений до 3 століття, а потім його почали використовувати як ізолятор та останній притулок для чумних. Усі мости й причали пильно охоронялося, покинути острів можна було тільки на човні у вигляді тушки. З того часу острів тісно пов'язав себе з медициною, спочатку на ньому збудували тоді ще язичницький храм Ескулапа, згодом його змінила церква Бартоломея, при ній було збудовано шпиталь. Зараз острів -- це Мекка для туристів, на його мостах ведеться несанкціонована торгівля туристичним мотлохом, яка суворо шугається італійськими "компетентними органами". Ну, ми з Гюґо, йдучи по набережній Тиберіни, були дуже здивовані, коли нам на голову почали сипатися якісь майки і сумки, -- це чорношкірі торговці скидали з мосту на берег свій товар, рятуючи його від конфіскації.

user posted image
Острів посеред Тибру, що виріс з мулу, затриманого тілом викинутого в річку тирана.

user posted image
Церква Святого Бартоломео ровесниця хрещення Русі (998 рік).

Поруч з островом збереглася центральна арка найстарішого в Римі моста, знищеного повенями і з тої причини названого Зламаним мостом.

user posted image
"Понте Ротто -- Зламаний міст". Майнула думка влаштувати на ньому кемпінг в центрі Рима.

За Тибром лежить Трастевере, район живий, задушевний і дуже затишний. Тільки там можна поїсти таким бурлакам, як ми з Гюґо, тому що, по-перше, дешево, а по-друге, в Трастевере можна знайти звичайні римські страви. Але й туди вже просочуються туристи, що відразу ж відбилося на атмосфері найближчих до Тибру площ. Тому, будучи по духу туристами несправжніми, а, швидше, авантюристами, ми втікали глибше в Трастевере, і чим далі ми йшли, тим більше ми бачили правдивих римлян, колоритних вулиць, прикрашених білизною, нероб, що цілий день сидять в кафе з одного столика і попивають собі каву чи лимонад.

user posted image
Трастевере -- душа Риму. Базиліка Святої Марії, найстаріша християнська церква в Римі.

user posted image
Не кожен турист проб'ється через столики вуличних таверн в нетрі Трастевере.

user posted image
Римлянки водяться в Трастевере.

Трастевере був би ідеальним районом, якби років 50 тому його не спотворили огидним проспектом, який обріс різними казенними будинками чимось схожими на шедеври пізнього сталінізму. По цьому проспекту ми й вернулися назад на правий берег Тибру, в туристичну клоаку, бо, крім імперського Риму, там залишалися ще моднячі райони пізніших часів.

user posted image
Понте Гарібальді -- міст між душею і тілом Рима

Шмід - 07 2015, 21:00
Email Poster
Top
0 (0 0 )
0 :

Topic Options : (3) 1 [2] 3  Reply to this topicStart new topicStart Poll