Роздрук теми
Натисніть сюди для перегляду теми в оригінальному форматі
Львівський велофорум > Звіти про поїздки > Сан Ґотард. Альпійський перевал


Автор: Шмід 20 Липня 2015, 23:29
Сан Ґотард

Велоподорож «Франкфурт-на-Майні – Цюріх – Мілан – Парма – Рим»


user posted image

Це було найграндіозніше і наймасовіше дійство, яке я будь-коли творив, орудуючи велосипедом. Я заразив ідеєю упокорити знаменитий альпійський перевал Сан-Ґотард тисячі людей. Коли дійшло до справи, у всіх виявилися непереборні причини не їхати, тому ідею втілило тільки п’ятеро – троє німців, один білорус і один я.

Мій маршрут починався у Франкфурті-на-Майні, котився вздовж Рейну до Швейцарії, перетинав Альпи, минав долину ріки По в Італії, бурив громаддя крутих і диких Апеннін, вихилявся між горбами К’янті, простував уздовж узбережжя Тірренського моря до Вічного міста. Кожен з моїх колег вибрав свою ланку подорожі – у кого як було з часом і планами. Сан-Ґотард був головним призом нашої подорожі, його здобути хотіли всі, тому ділянку Цюріх – Сан-Ґотард ми проїхали всі п’ятеро.

Пісня про нібелунгів

До Франкфурта-на-Майні я приїхав своїм тазіком і кинув його на три тижні під домом німецького друга. Увечері потяг привіз нашого знайомого з Мінська. Отож, з Франкфурта ми стартували втрьох – Армін (DE), Антон (BY) і я (UA). На німецько-швейцарському кордоні ми мали підібрати Матіаса (DE), а в Цюріху нас чекав Торальф (SU).

user posted image
Франкфурт-на-Майні. Шмід-на-ровері. Звідси я впедалю 2045 км до Рима, піднявшись 13247 м по вертикалі.

Найкраще, що є у Франкфурті-на-Майні -- мегаполісі банків, ділових офісів і бірж – це його хмарочоси. Більше ніде в Німеччині ви їх не знайдете.

user posted image
Храми Бога в тіні храмів грошей.]

user posted image
Фахверкові конструкції видаються трохи нещирими у місті хмарочосів.

user posted image
То всьо наробила война.


user posted image
Майнгеттен

До Рейну ми котилися велодоріжкою вздовж його притоки Майн. Європа стає затісною для мене. Є велодоріжки за тисячі кілометрів від мого дому, де вже вдруге-втретє ступало колесо мого вела. Маршрутом Майнц – Франкфурт-на-Майні я возився далекого 2001 року. Зараз я їхав у протилежному напрямку. Антон – молодий білоруський скакун років 25 – вперше їхав у таку подорож. Потім він признався, що найбільшим його страхом було відстати від нас, досвідчених – йому ця ганьба навіть снилася кілька ночей. Тому спочатку Антона треба було стримувати, як коня перед скачками. А потім він зрозумів, що старі коні борозни не псують, але боронують не поспішаючи.

user posted image
Вуйко Рейн проведе нас до Швейцарії

Вуйко Рейн зустрів нас без емоцій біля Майнца і, повагом кивнувши головою, повів хоробрих мандрівників на південь, до Альпів швейцарських. Ми вальяжно котилися його краєм, аж доки не в'їхали в славне місто Вормс, звідки була родом Сара – дружина нашого вело-товариша Арміна. Щоб ми гарно гостювали у Вормсі, Сара приїхала з Франкфурта до будинку своїх батьків машиною і була там за господиню.

user posted image
Вормс. Пісня про нібелунгів. Частина 1.

user posted image
Вормс. Пісня про нібелунгів. Частина 2.

Раніше, коли не було Вікіпедії, усі читали Пісню про нібелунгів. І там було написано, що у Вормсі був двір Бургундського королівства – цієї дивної країни-номади, яка зродилася на острові Борнгольм у Балтійському морі, пожила трохи на берегах Рейну, потім на озері Леман у південно-західній лузі нинішньої Швейцарії й нарешті перекочувала через гори Юра до теперішньої Франції, де й розчинилася в плавильному котлі кельтських, романських і германських народів. Саме у Вормсі півтори тисячі років тому сталася дивна пригода, в якій була велика любов і велика зрада, які потім завершилися великою різнею. Я, людина дуже інтелігентна, читав Пісню про нібелунгів у Вікіпедії й тому сприймав вечір, проведений у родинному домі Сари, як гостювання у дворі бургундсько-нібелунзької королівської родини. Це була романтична фантазія з майже реальними Кримхільдою і Зигфрідом і цілою бочкою місцевого німецького пива, після якого мені цілу ніч снилося чи то золото нібелунгів, утоплене в Рейні, чи то загублений десь в Англії скарб Полуботка.

У тихому провінційному Вормсі мало що нагадує часи, коли він був столицею Бургундського королівства, а потім – одним з найважливіших міст Священної римської імперії. Спочатку Вормс був знищений французами у 17 столітті. Років 200 місто лежало в руїнах, потім почалося його відродження з попелу, а вже через 100 років британською авіацією воно знову було перетворене в купу каміння. З найцікавішого, що можна побачити у Вормсі, скажу про квартали, збудовані «фашизуючим» архітектором в нібелунген-стилі на стику модерну і конструктивізму, зведена в тій самій манері брама нібелунгів на мосту та дивовижної краси собор, один із трьох останніх збудованих у романському стилі на Рейні (у Майнці, Вормсі та Шпаєрі).

user posted image
Вормський запотиличник

user posted image
Нібелунген-штіль

user posted image
Службовий вхід нібелунгів

user posted image
Вормський собор. Один з останніх романських.

Наступного дня королева Кримхільда відпустила нас, добре відгодованих, аж десь перед обідом. Ми натужно везли свої тіла берегом Рейну, проїхали Маннгайм, який запам’ятався мені тільки києвоподібними спальними вуликами й фантастичною річковою перевалкою металобрухту. Ми стояли на мості над Рейном і добрих півгодини спостерігали, як у місцевому порту хробачки-електрокари невтомно розчленовували металевого трупа.

user posted image
Маннгайм. Позняки-штіль

Далі ми вкотилися до Шпаєра, де змушені були дещо затриматися з огляду на процедуру заморення хробачка у вуличній кафешці біля дивовижної базиліки, останньої в історії людства збудованої в романському стилі.

user posted image
У цій частині Німеччини романського більше, ніж у Римі. Собор у Шпаєрі.


user posted image
А в цьому місці хоробрі шпаєрці регулярно заморюють хробачка.

Ближче до вечора стало зрозуміло, що до Карлсруе цього дня ми не доїдемо, як домовлялися з Сарою. Вона з малим Вінсентом поїхали в Карлсруе машиною і чекали нас у міському кемпінгу. А ми ж змогли доповзти лише до Рілцгайма за 20 км до Карлсруе. У цьому містечку теж був кемпінг.

Я людина незлостива, але моральна травма, яку я зазнав у тому кемпінгу, будить у мені давно приглушені інстинкти мисливця за мамонтами. Цей вечір вимагає окремої розповіді. Хто дивився фільм «Вікно в Париж», той мене зрозуміє. Там, у Рілцгаймі, є вікно, через яке за шість секунд можна потрапити в совок найгіршого кримського зразка.

А було це так. Армін подзвонив дружині, яка вже давно чекала нас у Карлсруе, й сказав, що вже темно і ми не доїдемо. Поки Сара їхала автівкою ці 20 км, я і Антон оформилися в рецепції кемпінгу й заплатили гроші за ночівлю. Армін мав на один день випасти з подорожі й повернутися з Сарою до Франкфурта, бо в них були якісь справи. Ми не поспішали ставити намети, тому що біля рецепції була затишна альтанка, а у нас було вино. Сара везла якісь харчі. Ми провели в цій альтанці чудовий вечір. Сонце вже сіло, коли нас покинули німецькі друзі. Ми з Антоном помаленьку пройшлися кемпінгом і знайшли полянку, де вирішили ставити намети. За якийсь час до нас підійшов сторож і став вимагати аусвайс.

На той час я зробив десь 15 подорожей Європою, в середньому по 25 днів кожна. Тобто, разів 350 я ночував у кемпінгах. Я розкладав намети від Словаччини до Іспанії, від Чорногорії до Норвегії. Ніде, в жодній найпаскуднішій дірі, ніяка сука серед ночі не приходила до мого намету вимагати мій паспорт.

Кемпінги – це найдемократичніші заклади у світі. Більшість із них вночі залишають браму відкритою для піших і велосипедистів. Адміністрація працює до 8-9 вечора, і загально прийняте правило таке: навіть якщо ти приїхав пізніше, ставиш намет, користуєшся інфраструктурою, а платиш вранці.

Такої наруги над моїм спокоєм я не зустрічав ніде. А це сталося в Західній Німеччині, де ми заздалегідь заплатили за послуги у рецепції! Ми не прагнули конфлікту й спокійно показали старому паспорти. Він почав сувати їх до кишені. Спокійно Гансе, ти цього не зробиш – я забрав паспорти назад. Він не вступився. Я пояснював йому англійською, що ми вже заплатили. Я артистично демонстрував жестами, як ми це робили. Я показував пальцями, скільки ми платили. Нас бачили всі в цьому кемпінгу, бо ми сиділи в альтанці перед рецепцією, коли вона ще працювала. Як ми могли там сидіти, не замельдувавшись? Я дзвонив по телефону до Арміна, котрий їхав машиною до Франкфурта, але його мобілка була десь в наплічнику, а наплічник у багажнику. Я навіть почав згадувати якісь слова німецькою. Підійшла якась жіночка, яка трохи знала по-англійськи. Вона гарно зіграла роль гугл транслейтора, не зробивши жодної спроби за нас вступитися. Вона переклала сторожу, що ми заплатили. Сторож сказав: а дайте квитанцію. Я ніколи не дбав про жодні квитанції, коли поселявся в кемпінги. Дають беру, не дають – пофіґ. Ніколи жодних проблем у жодному найзадовбанішому кемпінгу не було. Немає фактури, кажу, тьотя не дала. Тоді давайте паспорти, каже той покидьок, заберете вранці.

Це вже була справа принципу. Рецепція відчинялася о дев’ятій ранку, а ми й так уже відставали від графіка. Я встаю в подорожі за сонцем, і стирчати в кемпінгу до дев’ятої години, щоб якесь совкове чмо переконалося, що ми заплатили, мені зовсім не хотілося. Старий кудись дзвонив, і я думав, що хтось його нарешті напоумить. Але раптом на доріжці до наметового поля з’явилася машина, яка на зухвалій швидкості їхала просто на наші намети. Авто спинилося за метр від мене, засліпило фарами. Далі було, як в кіно про копів. З машини вилізла горила. Це був охоронець. Горилу хтось навчив англійської, вона сказала, що або ми даємо паспорти, або забираємося з кемпінгу, або він викликає поліцію. Ми вибрали поліцію. Але поліція, видно, горилу не влаштовувала, і вона наказала мені взяти паспорти і йти до рецепції. Я послухався. У рецепції охоронець почав переглядати, що лежить на столі. «Ізнт», -- сказав він, пошарудівши паперами. «А не легше подзвонити до фрау, яка тут увечері працювала, -- сказав я, -- і спитатися? За вечір тут було п’ять клієнтів разом з нами, Думаю, український і білоруський паспорти вона запам’ятала». «Фрау вже спить». І тут я вибухнув: «Але ми не спимо, факін мать! Якщо ваша фрау зараз не прокинеться, то вже я викличу поліцію. Якщо в рецепції знають, що ви тут сафарі вночі влаштовуєте, то вони зобов’язані були дати нам квитанцію. У мене в паспорті записано, що він є власністю Української держави, і ні в якому смердючому ящику він ночувати не буде». Це якимось чином подіяло на охоронця, і він увімкнув комп’ютер. Судячи з того, як швидко він знайшов нашу реєстрацію, ця процедура ним уже здійснювалася і не раз. «Пардон», -- видушила горила. Шкода, що ви не бачили мого погляду.

Пізніше, коли Армін повернувся з нашої подорожі, він написав на мило листа до адміністрації цього кемпінгу. «Мені дивно, що такі речі відбуваються в Німеччині», -- це мало вбити когось там наповал. Але це вже не та Німеччина. Адміністрація відповіла: «Ваших друзів просили залишити паспорти, бо вони приїхали після закриття рецепції і не заплатили за ночівлю». Курва мать!!!

Запам’ятайте: це містечко називається Рілцгайм. Воно є між Маннгаймом і Карлсруе. Туди -- ані ногою! Там вікно в совок вісімдесятих.

Велорай на Рейні

Вранці сонечко розтопило наші зранені душі, які линули над асфальтом до Карлсруе. Кілометрів за 10 до міста мене весело обігнав міський трамвай. Трамвайна мережа Карлсруе сполучена з приміськими залізницями і трамвайчики частенько гуляють у сусідні міста.

user posted image
Гулящій трамвай

Карлсруе -- "спокій Карла" -- так перекладається. За легендою якийсь там губернатор Карл був у цих місцях на полюванні й поспав трохи на травичці, а йому приснилося там місто, і після цього він його по пам’яті швиденько збудував. Центральна площа Карлсруе -- це практично лісопарк з радіальними алеями, які збігаються до палацу.

user posted image
Центр міста Карлсруе нас дещо збентежив.

user posted image
Карлсруе -- місто завернутих таких архітекторів.

user posted image
Тому в Карлсруе навіть шашіль тямить в архітектурі.

user posted image
По дахах і стрихах ходять олені й лосі

user posted image
Між поверхами плавають тюлені

user posted image
А в партерах тримають жирафів

user posted image
Карлсруе -- місто-фантазія, в якому живуть, працюють і навіть какають реальні люди.

Виїжджали ми з Карлсруе через фантастичний парк, повний дітей, де велодоріжка йшла місточками через ставки, річечки і навіть перетинала куточок справжнього зоо зі слонами, левами й бегемотами, які не скніли у клітках, а шляхетно валялися у вольєрах.

user posted image
З велодоріжки халявний огляд частини зоопарку.

Автор: Шмід 20 Липня 2015, 23:51
Того вечора ми таки догнали графік у німецькому Келі, який славний тим, що з нього до французького Страсбурга збудовано вишуканий пішохідно-велосипедний міст через Рейн «Міст двох берегів». Кемпінг у Келі працював у звичному німецькому привітно-доброзичливому режимі, ми з Антоном замельдувалися, поставили намети і вилізли на берег ріки пити рейнське вино. «Міст двох берегів» переливався ілюмінаціями. Десь тут гуни Аттіли переправлялися через Рейн, щоб полити кров’ю римлян Каталунські горби у Галлії. Моста тоді не було, тож гуни перепливали ріку на конях.

user posted image
"Passerelle des Deux Rives", "Міст двох берегів" -- вело-пішохідне сполучення між Німеччиною і Францією. Мрія Аттіли, вождя гунів.

user posted image
Тепер від Келя до Страсбурга -- мостом подати.


user posted image
Я тут тіпа на понтах, а в натурі восходяче сонце очі ріже.



Удосвіта ми з Антоном, скориставшись тою перевагою цивілізації, якої не мав Аттіла, перетнули Рейн по «Мості двох берегів» і потрапили у французький велосипедний рай. До цього я був у Страсбурзі 2006 року – тоді у цьому місті не було навіть натяку на велосипедну культуру. Зараз Страсбург дуже динамічно розвиває свою веломережу. Колишні дороги з двома смугами руху поділені навпіл, одну зі смуг пожертвувано на двостороннє велосипедне сполучення. Кожна вулиця з одностороннім автомобільним рухом має контрасмугу для велосипедистів, тобто нею можна їхати проти руху автомобілів. Перерозподіл вуличного простору феноменально збільшив число людей, які щодня вибирають велосипед як засіб пересування містом. Загалом молода велосипедна інфраструктура французьких міст зараз видається модернішою, ніж веломережі країн, які у сідло сіли років 30 тому – Нідерландів, Німеччини.

user posted image
Страсбург. Велорай

user posted image
У Страсбург потрапляють правдиві роверисти після смерті.

user posted image
У велораю чотко видно, шо я командіровошний, а не месний.


Давнє німецьке місто Страсбург разом з розташованим на протилежному березі Келем колись було одним фортифікаційним комплексом, більше орієнтованим на захист від небезпеки зі сходу. Колись німці, зайняті розбудовою Священної римської імперії, зробили ту ж помилку, що й українці: вони захистили не ті кордони, що треба було. У 17 столітті Страсбург отримав удар у спину від французького короля Людовіка Чотирнадцятого. З того часу це місто – розмінна монета в суперечках Рейху і Республіки. Але після світових воєн XX століття Франція перестала давати решту. З того часу Ельзас міцно закріпився за нею, але, думаю, зараз було би помилкою казати, що французи його зіпсували. Це один з найгарніших закапелків Європи – німецький за духом і французький за манерами. Страсбург – перлина Ельзасу. Місто, в якому домінує архітектура німецьких фахверкових будинків, розташоване в усті ріки Іль біля влиття її в Рейн. Тому у Страсбурзі багато води, що спонукає називати його французькою Венецією. Єдине, що псує це дивовижне місто – це зухвала й агресивна арабська шантрапа, яка шугає туристів у старому місті.

user posted image
Собор у Страсбурзі будували 300 років. А другу голову так і не вкрутили.

user posted image
Всі мости в Ельзасі заквітчані. Якщо квітів немає, значить міст будуть валити.

user posted image
Цей квартал назвали "Маленька Франція". Але французького тут -- тільки араби на мосту, які плюють на прогулянкові катери.

user posted image
Шлюз, де катер піднімається до рівня мосту, щоб опльовані туристи могли догнати арабів і дати їм по плювалу.

user posted image
Тут я відчув дивне бажання побути трохи лебедем, або хоча б качкою.

user posted image
Ну, на крайняк, хоч водяним пацючком поплавати по річці Іль.

Ми сунули далі берегом Рейну на південь, між німецьким Шварцвальдом і французькими Вогезами. Там у багатьох місцях ріка є суднонепрохідною. Проте судноплавство на Рейні починається набагато вище за течією -- з швейцарського Базеля. Так як же ходять кораблі? А кораблі ходять Французьким каналом, який лежить паралельно річному руслу. Частину каналу було вирито, частину прокладено рукавами Рейну. 2006 року я велосипедив вздовж Французького каналу з ельзаського боку. От тільки розповідати нічого: канал видно лише коли вибратися на дамбу, а вся атракція – це пустельна асфальтова дорога, з одного боку якої болото, а з іншого – високий вал.

user posted image
Велика німецька ріка Райн з відтяпаним французами лівим берегом.

user posted image
Легенькі косметичні засоби для старенького Рейну, щоб він виглядав повноводним. В народі це називають підтяжками.

user posted image
А тут Рейн можна і на велосипеді перескочити, якщо добре розігнатися.

user posted image
Рейн тут дає мандрівникам шанс без мосту вбрід на берег французький добратися. Або в Голландію, але вже тушкою.

Німецький шлях, який ми вибрали зараз, набагато прикольніший: велодоріжка в’ється берегом, рибалки жонглюють рибами, а «фрікі» з рюкзачками мандрують рікою на вузеньких дошках. Там немає річкових портів, бо дошкоплавам вони не потрібні, зате там є міста, у жилах яких тече рейнське біле вино, і є «Європа-парк» у Русті – така собі Мекка дітей та геїв.

user posted image
Ех Фріце, не бував ти на Дністрі й риби справжньої не бачив!

user posted image
Номада-авантюрист.

user posted image
Брайзах. Місто на винній бочці.

user posted image
"Європа-парк" у Русті. Улюблене місце розваг дітей і гоміків.

У Брайзаху ми підібрали Арміна, нам його знову підкинула Сара. На під’їзді до Швейцарії зелені береги Рейну раптом замінила бетонна труба, якою ми їхали дуже довго і в якій ми непомітно для нас перетнули кордон між державами. Зверху над нами був автобан, тому всі прапори та інші державні символи для нас були поза межами досяжності. Про те, що ми вже у Швейцарії, повідав нам Армін, який зауважив, що малюнки на дорожніх знаках дещо відрізняються від тих, що у Німеччині.

user posted image
В'їзд до Швейцарії схожий на комп'ютерну гру. Задумано фігово, але графіка -- офієнна.

Автор: Шмід 20 Липня 2015, 23:53
Не скажеш, що Швейцарія погана країна, але щоразу, коли я в’їжджаю до неї чи то з Німеччини, чи то з Австрії, чи то з Франції, вона чомусь видається мені великим селом. Ні, ну, звичайно, для багатьох з нас – швейцарці всі якби в шоколаді. Але насправді Конфедерація Гельветіка видається дещо провінційною поруч з динамічними країнами, що її оточують. Ну, Альпи, звичайно, це монтана. Ну, річки, озера чисті. Ну, дороги гладенькі. Але от з міст, щоб вони запам’яталися, можу назвати тільки Берн з його аркадами і старими кварталами на кручі над річкою. Женева, Цюріх, Базель – це не те, чого очікував. Можливо, очікування були завищені. Але в кожному з цих міст я був уже двічі. Тож до Базеля я в’їжджав з холодною головою. Але й цього разу найбільше враження справили не кривенькі вулички, не рейнська набережна і навіть не розкішні крамниці-ресторани-паби; найбільше мені у Базелі запам’ятався асфальт замість бруківки на вулицях старого міста.

user posted image
Базель -- місто втраченої бруківки.

user posted image
Тут я трохи схожий на Карлсона.

user posted image
Базель з висоти велосипедного сідла.

А головне, що заважає насолоджуватися Швейцарією – це дорожнеча. Базель, як погонич річок, розвертає Рейн круто на 90 градусів. Ми вибрали їхати далі на схід швейцарським берегом, там ж мали намір обідати, але ганебно втекли з-за столу, коли нам дали почитати меню. Голод погнав нас до першого ж мосту, по якому ми перебралися на німецьку сторону, заїхали в звичне німецьке містечко Бад Сакінген, знайшли звичний німецький паб, у якому за звичні гроші взяли звичні німецькі страви. Розчулені, ми сиділи за столиком над Рейном і пили пиво. «Ти знаєш німецький гімн? – запитав я в Арміна. – Я буду підспівувати».

user posted image
Базель -- погонич Рейну.

user posted image
У Райнфелдені Шмід нарешті надумав тратити швейцарські франки у кафе над Рейном.

user posted image
Дуже швидко з'ясувалося, що гроші краще тратити з німецького боку. Райнфелден очима рейнської чайки.


user posted image
Тому кожен міст, прокладений до Німеччини -- це якби дисконт до моєї подорожі по Швейцарії. Бад Сакінґен на німецькому боці.

user posted image
Бад Сакінґен. Стодола-міст.

Далі були дивовижні міста-двійнята з однаковою назвою – Лауфенбург. Колись це було єдине німецьке місто. Наполеон десь 1800 року встановив кордон по Рейну і поділив місто між країнами. З того часу кордон не змінився. Тепер це два міста, але з єдиною душею.

user posted image
Німецько-швейцарський Лауфенбурґ. Соломонове рішення Наполеона.

Я вже говорив, що головний приз нашої подорожі – альпійський перевал Сан-Ґотард – ми мали долати у повному складі . Не всі могли стартувати у Франкфурті, тому тут, на німецько-швейцарському кордоні до нас мав приєднатися ще один німецький бурлака. За три місяці до нашої подорожі ми домовилися з Матіасом, що він чекатиме нас 8 вересня о 9 годині вечора на порозі кемпінгу у Вальдсгуті. У призначений день, у домовлений час на колоді над Рейном на велодоріжці, що вела до кемпінгу, нас чекала знайома фігурка, привітно помахуючи пляшкою шнапсу. Це Німеччина… Я про пунктуальність, не про шнапс.

Мешканцям Європи Матіас запам’ятався тим, що ночував не у наметі, а в гамаку. Він возив з собою дуже класний кемпінговий гамак із захистом від комарів і дашком на випадок дощу. Але щоб спати, Матіасу обов’язково потрібні були два дерева (стовпи тощо), що мали стояти поруч. І якщо їх у кемпінгу не було, Матіас змушений був висіти десь поза кемпінгом. У Вальдсгуті ми знайшли підхожі дерева на велодоріжці вздовж Рейну. Кемпінг був поруч, тож ми зберегли товариський контакт, поставивши наші намети впритул до живоплоту, за яким Матіас розташував свої гамак-апартаменти.

user posted image
Гамак-апартаменти на Рейні.

У Вальдсгуті до Рейну вливається швейцарська річка Аре, і вони утворюють там велетенську таку ванну, що вельми збагачує вибір ранкових мийних процедур. Попірнавши трохи в ріці й відігрівшись у душі, ми переїхали на швейцарський берег і з мосту над Аре кинули Рейнові скупу чоловічу сльозу на прощання. Далі ми почали спинатися на альпійське передгір’я. У Бадені ми поміняли Аре на Ліммат і велодоріжкою вздовж його засаджених виноградниками берегів тихенько і без помпи в’їхали до Цюріха.

user posted image
Німецько-швейцарське пограниччя очима рейнського сома. Вальдсгут, злиття Аре і Рейну.

user posted image
Моїм німцям явно подобається, як я продумав мандрівочку. Міст над Аре при Рейні.

user posted image
Аре -- то наша нова колєжанка.

user posted image
Баден в Аргау. Ліммат тепер наш провідник до Цюріха.

ЗАВТРА ПОЇДЕМО ДАЛІ.

Автор: ЧД_ 21 Липня 2015, 8:25
Круто. чё. laugh.gif

Автор: DizzyBlack 21 Липня 2015, 12:04
А як до вас можна приєднатися на наступну подібну поїздку?

Автор: ЧД_ 21 Липня 2015, 12:42
DizzyBlack прокладит метр велодорижки у Львови и все. laugh.gif

Автор: demon 21 Липня 2015, 18:58
нееее..метра не хватит laugh.gif
файний звіт

Автор: Oksap5 21 Липня 2015, 21:25
Усі дороги ведуть до Риму.
Олег справжній " байкер".
На кемпінгу потрібно було відразу їх лякати поліцією.
Завидую. Наверстаю wink.gif

Автор: Шмід 22 Липня 2015, 21:15
Ґотардоборство

Найбагатше місто світу повелося з нами дуже шляхетно і гостинно. Нас зустрів Торальф зі своєю дівчиною Дунею (! – ні, вона німка). Це друзі Арміна, вони з Німеччини, але живуть у Цюріху. Торальф і Дуня не дали нам потратити жодного франка в Цюріху. Нагодувавши гостей сирами, шоколадом і годинниками, вони потягнули нас на пляж гірської річки, яка тече через Цюріх. Насправді в Цюріху не обов’язково йти на пляж, там можна покупатися в Лімматі навіть у центрі міста. Торальф мені сказав, що якось навіть плив з центру додому за течією і це було швидше, ніж на машині.

Течія там несамовита. Плавання з пляжу відбувається так: сходиш у воду по драбинці й уже через 20 секунд ти на 100 метрів нижче маєш вибиратися на берег по іншій драбинці. Якщо хочеш довше поплавати – мусиш гребти щосили проти течії, тоді плистимеш секунд 40. Потім проходиш берегом до першої драбинки і знову лізеш у воду. Нижче другої драбинки впоперек річки кинуто линву – для тих, хто проскочив вихід.

user posted image
Отак ми й мандрували.

Далі ми мандрували велами до центру вздовж Ліммату. Я ніколи не бачив такого в Європі. Здебільшого в річках там не купаються. Але це не стосується Ліммату, бо в Цюріху плавають усюди. Можливо, це тому, що воду там можна пити просто з річки. Ліммат починається в горах недалеко від Цюріха, по дорозі утворює знамените Цюріхське озеро.

user posted image
Цюріхчани живуть влітку в Лімматі.

user posted image
Дехто використовує Ліммат як громадський транспорт.

І ще в Цюріху всі їздять на роверах. Я не знаю, можливо, Торальф вів нас такими спеціальними маршрутами, але машин у Цюріху я просто не пригадую. Бачив лише трамваї, які нам знайомі з Вінниці. Але влітку вони їздять майже порожні. У мене склалося таке враження, що цюріхчани їздять або на велах, або на Лімматі.

user posted image
Глобальне місто Цюріх.

user posted image
А в цьому куточку мені чомусь згадалась Вінниця -- з Південним Бугом, мостами, поРошен-фонтаном і закупленими саме в Цюріху секондхендівськими трамваями похилого віку.

user posted image
Ну, але до цюріхських трамваїв Вінниці ще бракує ось цього.

user posted image
Ґроссмюнстер схожий на скорпіона з гострим хвостом-жалом.

user posted image
Перлина Приальпійщини.

Під вечір Торальф зайшов в офіс своєї компанії (була неділя) і видобув з холодильника десяток пляшок пива (швейцарський соціалізм в дії). Ми сиділи на березі Цюріхського озера, цідили пиво і мріяли про те, як поб’ємо Ґотарда. Сідало сонце за горою Ютліберг, на яку ми зранку мали спинатися. А вечір ми провели в дуже такому демократичному вуличному ресторанчику в старому Цюріху. Торальф і Дуня не дозволили нам потратити ані франка, і тепер я все чекаю їх у Львові, щоб поквитатися.

user posted image
Найдорожче місто світу досить толерантно ставиться до волоцюг.

user posted image
"Вересневий вечір на Цюріхському озері". Виконано пивом.



Автор: Шмід 22 Липня 2015, 22:03
Сніданок пройшов у звичному цюріхському стилі: сири, джеми, кавуся.

user posted image
Усі сири, звичайно, не з'їм, але понадкушую.

user posted image
Після сніданку я демонстративно рвався штурмувати Альпи.

Ранок почався з ацького такого тягуна буквально з порогу Торальфового дому. Це ще не були Альпи, але тим важчий був цей підйом, чим більше він був несподіваний. Бо до Альпів хоч готуєшся. На цьому підйомі я розтратив усю енергію, отриману за сніданком, тому по дорозі їв усе, що потрапило в рот – придорожні груші, яблуні. Ми досить довго їхали по альпійському плоскогір’ю, і я все дивувався: де ж ті Альпи, якщо до Італії, як мені показувала мапа, -- відстань, яку я й за півдня можу подолати?

user posted image
Дорога послала нам грушки. Потім грушки разів 5 послали мене в кущі.

user posted image
Реклама "Мілки".

user posted image
Вода гори точить. Турлерзее. Вже скоро Італія, а Альпів ще не видно.

Альпи виповзли зненацька з-за якогось горбика, і перед нами відкрилася наркотична панорама на місто Цуг. Це було дивно, але ми почали спускатися, довго, далеко, і вся висота, яку ми набрали цього ранку пішла в гудок. Альпи росли над нами, як пиріг на дріжджах, а ми все спускалися, здавалося до якогось від’ємного рівня. Але замість пекла ми побачили перед собою чарівне озеро Огерізее, в якому, сказав Торальф, ми будемо плавати. На третій день перебування у Швейцарії я нарешті потратив свої перші франки. Там був комфортний пляж і кафе, де ми й пообідали.

user posted image
Виповзли, потвори геотектонічні...

user posted image
У цю калюжу стікає крівця українських трудящих. Швейцарський оффшор Цуґ.

user posted image
Один з донорів цього чудового кантону.

user posted image
Ось через ці гори нам треба вужиком прослизнути. Кантон Швиц.

user posted image
Тут явно видно, що Альпи для мене -- легка прогулянка.

user posted image
Дай Боже вашому ягняті вовка з'їсти, а мені Ґотарда побити.

А далі почався суто альпійський кантон Швиц. Гори бовваніли над нами, як стигле яблуко, а ми продовжували спускатися – цього разу до Фірвальдштатзее – Озера чотирьох лісових кантонів. Це саме серце Швейцарії, її родинний дім. 1 серпня 1291 року на галявині Рютлі біля озера було укладено союз перших трьох кантонів Швейцарії , потім до них приєднався четвертий. Це сталося 35 років після заснування Львова.

user posted image
Фірвальдштатське озеро. Буквально: озеро "чотирьох лісових кантонів". Тут зародилася Швейцарія.

user posted image
Озеро омиває чотири перші
кантони, які утворили Швейцарію -- Урі, Швиц, Унтервальден і Люцерн.


Насправді Фірвальдштатзее – це річка Ройс, яка розлилася в котловині, утвореній льодовиками. Найглибше місце озера сягає 214 метрів. Ріка починається недалеко від Ґотарда, тож нам з Ройсом було по дорозі. З іншого боку перевалу нас поведе річка Тічіно, і це однозначно, судячи з її назви, що поведе вона в Італію.

user posted image
Насправді, Фірвальдштаттензее -- це води річки Ройс, яка виведе нас до Сан-Ґотарда.

user posted image
Я і фурія.

user posted image
Нірка в скелі -- шпарка для роверистів.

user posted image
Довбовелосипедна доріжка з характерним знаком.

У Флюелені маленький непретензійний кемпінг біля самої води запам’ятався мені тим, що ми провели там суперовий вечір з купанням, винцем і дружніми розмовами у переддень нашого бою з Ґотардом. До кемпінга приїхала Армінова дружина з сином. Наступного дня ми спробували запхнути весь наш вантаж до автомобіля, чим дуже занепокоїли пса, якого Сара взяла з собою.

user posted image
Перед боєм з Ґоттардом ми викупалися у живущій-цілющій водиці.

user posted image
Табір ґоттардоборців у Флюелені.

user posted image
Ранок у Флюелені. З води на мене гостинно позирають чиїсь очі, запрошуючи разом попірнати.

Ми вже досить глибоко врізалися в гори, вони оточували нас з усіх боків, але я взагалі не пам’ятав, щоб ми піднімалися вгору. Ми були в глибокій котловині, утвореній озером Чотирьох лісових кантонів. Коли зранку ми, легенько пригальмовуючи, проїхали містечко Флюелен, минули край озера і ще добрих так півтора кілометра їхали, не напружуючись, по автомагістралі вздовж річки, я почав серйозно недовіряти Евклідовій геометрії. Я знав, що висота перевалу Сан-Ґотард 2106 метрів. Судячи з альтіметра на моєму велокомп’ютері, зараз ми перебували на висоті лише 560 метрів – а це тільки на 200 метрів вище, ніж моя хата у Львові. Коли ж ми наберемо решту висоти, якщо з-за Альп вже явно доноситься запах італійської піци?!

Це стало зрозуміло, коли ми з’їхали з автомагістралі (вона вела до наскрізного тунелю через Альпи, по якому не можна їхати велом) й звернули на дорогу, якою ходять до Італії гірські козли. Колись це був єдиний шлях до Риму по руслах Ройсу і Тічіно. Табличка на дорозі казала, що нам треба видряпатися вгору на 1560 метрів і для цього нам дається 34 кілометри асфальту. Середній градієнт – 4,6%. Чисто теоретично десь так. Але щоразу, як я позирав під час підйому на комп’ютер, він показував чомусь або 7%, або 9%.

user posted image
Час від часу Ґотард розміщував для нас різні лякалки як от: "підйом на 1560 метрів на довжині 34 км". А ми зухвало фоткалися на тлі тих лякалок.

Автор: Шмід 22 Липня 2015, 23:09
Як долати такі підйоми? Варто святкувати кожну ювілейну сотню метрів висоти. Якщо є ще живчик і перчик, то починати можна й зі святкування кожних 200 метрів. Я не сказав би, що було дуже важко підніматися. Альпи – це ніби найвищі гори на континенті, але їх просто треба перескочити. Набагато важче долати Апенніни – бо це хижа гойдалка, у чому я переконався п’ятьма днями пізніше.

Отже, спочатку кожні 200, а потім кожні 100 метрів вертикального підйому ми зупинялися і зневажливо ставилися до Ґотарда, хто чим міг. Під кінець я вже не мав чим до нього зневажливо ставитися і просто прилягав на лавку чи пень-колоду й вирубувався на пару хвилин. Ми минали запаморочливі краєвиди. Був початок вересня, день нагрівся до 25 градусів, а на деяких північних схилах лежав брудний сніг. Він тут ніколи не сходить.

user posted image
На тлі альпійської величі у правому нижньому кутку не кожен зауважить маленьку, але горду помаранчеву фігурку.

user posted image
В Альпах є місця, де потяги зустрічаються з літаками і велосипедистами на одному перехресті. За швейцарськими ПДР, потяг повинен пропустити літак, а велосипедист -- потяг.

user posted image
Славні сини Фатерлянду Матіас і Торальф. Торальф уже давав Ґотардові прочуханку.

user posted image
Ще одна лякалка Ґотарда, щось тіпа: будеш ліз -- будеш видів.

user posted image
Ніхто не поставить мене на коліна! Я лежу і буду лежати.

user posted image
Ройс, спадаючи до Фірвальдштаттензее, зловісно шипить: "Ґотард вам голови повідриває".

user posted image
Усі дороги ведуть до Риму. Навіть ті, що ведуть в небо.

Цивілізація – хатинки, залізниця, дроти -- була до Андерматта. Далі був Місяць. Перед Андерматтом по Чортовому мосту треба проїхати над ущелиною, засіяною кістками москалів і французів. Французів там було мало – один лише загін, який мав обороняти міст. Він протистояв цілій армії Суворова. Звичайно, ціла армія не могла там поміститися на тому мосту, але вона мала перевагу над загоном французів в тому, що на місце вбитих суворовців приходили інші. На місце вбитих французів не приходив ніхто. Москалі дуже випинають цю перемогу, але насправді маленький загін французів під вогнем у стократ більшого суперника зумів усе ж зруйнувати міст. Суворову довелося його відбудовувати, щоб його армія продовжила рух на північ. Через 300 років цей міст усе ж завалився (будували його, мабуть, по ГОСТах). Поруч з ним швейцарці звели новий міст, а вже в наш час збудували ще один – для безпечного автомобільного руху.

Усі три мости, які налічує історія, називаються Чортовими. І це не пов'язано з Суворовим. Легенда така: люди ніяк не могли збудувати цей міст, бо потік його зносив, тому вони уклали союз з чортом, якому обіцяли душу першого, хто пройде по мосту; чорт посприяв, загативши Ройс хвостом, міст постав, а першим по мосту люди пустили козеня. За цей розвід чорт на кілька століть затамував образу і помстився людям саме тоді, коли відважний український мандрівник наїхав на міст гумовим колесом свого ровера. Чорт засліпив його фотоапарат Canon, і він перестав робити знимки, хоч і зберіг функції камери. Тому від Андерматта я почав фотографувати на мобілу, що ви зауважите по якості фоток. Потім з’явилася ще одна проблема: через брак місця я змушений був майже щодня чистити карту пам’яті й знаходити десь комп’ютер для перегону фоток на флешку.

user posted image
Чортів міст. Тут чорта розвели, як останнього лоха.

user posted image
А на старому мості (на задньому плані) 200 років тому Суворов дав тягла французам.

user posted image
Не одна голова попливла звідси вниз до Люцерна.

user posted image
Ця епічна картина на Чортовому мосту засліпила мою камеру, і вона назавжди стулила повіки.

user posted image
Похорон моєї камери відбувся дуже урочисто.

Андерматт – останній населений пункт перед Ґотардом. Звідси до перевалу 12 кілометрів. І це 12 кілометрів пейзажу, якого земляни не звикли бачити. Тут Евклідова геометрія викривлюється в просторі, а теорія відносності Ейнштейна стає дуже і дуже відносною. Кожні кілька десятків метрів висоти страчують один градус температури. Коли ми обідали на веранді кафе в Андерматті стояла спека до 30 градусів. Нас обслуговував веселий фацет, який говорив англійською десь приблизно так, як я. Поляк, подумав я, і перейшов на польську. Це був словак. «Ви збираєтеся на Сан-Ґотард нині? – спитав він. – У вас часу дві години. О четвертій тут буде гроза, і буде дуже зимно. Ви не зважайте, що зараз 30 градусів. Усі вітри, що несуть непогоду з Атлантики, тут потрапляють у лійку, по якій ви їдете, і звідси їм нікуди діватися. Пуфф!!! – зробив кельнер красномовний знак рукою, щоб показати, як нас змете дощем і вітром. --Тут погода міняється феноменально. Якщо ви не встигнете спуститися до Тічіно, то, боюся, що ввечері ми з вами знову зустрінемося».

Через тиждень Армін тим же шляхом вертався назад автомобілем до Німеччини. За його словами, на Сан-Ґотарді вже лежав сніг.

user posted image
Андерматт. За цим містечком починається вже інша планета.

Реально, нам, ліниво спочиваючим у нерухомому, нагрітому до температури 30 градусів повітрі, важко було повірити у цей прогноз. Ще важче було попіднімати свої тіла з залитої сонцем тераси альпійського ресторанчика. Але словак був правий: як тільки ми піднялися метрів на 200 вгору, ми відчули, що Ґотард готує нам падляну. З півдня сунули злющі фіолетові хмари, вітер хижо шипів у вухах, а коли ми зупинялися, щоб перепочити, то відчували, що температура реально впала градусів на 15. Ми спиналися з швидкістю 6-7 кілометрів на годину. Тому нам вистачило дві години після Андерматта, щоб добратися до перевалу. Очевидно, що Ґотард злегковажив і не встиг добре підготуватися. На верхівці був холодний вітер, але дощ явно запізнювався. Матіас жестом факіра витягнув з рукава пляшку шнапсу, і ми розпили її, зухвало топчучи тіло поваленого титана.

user posted image
Температура падає нєпадєцкі.

user posted image
Ось тут раки зимують.

user posted image
Чим вище в гори, тим ну його нафіг.

user posted image
Чим вище в гори, тим голий пішому не кінний. Переодягаємося.

user posted image
Чим вище в гори, тим море по коліна.

user posted image
Чим вище в гори, тим своя сорочка ближче до тіла.

user posted image
Тихіше їдеш -- товстіша пика.

user posted image
Ґотард корчиться у нас під ногами!

user posted image
Над Ґотардом пілоти літають дуже низько.

user posted image
Ґотард нам: Валіть хлопці звідси, поки я на вас хмару не викрутив!

user posted image
Ґотард пас. Я віст.

user posted image
Ми далі зухвало топчемося по Ґотарду.


user posted image
Для повного тріумфу я підрізав альпійському орлу крила.

Коли я підрізав переможеному альпійському орлу крила, Ґотард зажадав реваншу й пустив на нас хмару води й блискавок. Але шнапс у наших розпашілих тілах вважав за малодушне ховатися десь у спеціально збудованих для таких випадків готелі чи ресторані на перевалі, й ми полетіли вниз. З Сан-Ґотарда до італомовної частини Швейцарії ведуть два шляхи. На щастя, ми не вибрали спуск по Тремолі – старій дорозі з бруківки, на якій досить часто змагаються велосипедисти. Бо в дощ вона більше підходила для стрибків із трампліна.

user posted image
Атвєтка Ґотарда -- хмара, повна води і блискавок. Ми полетіли вниз.

user posted image
Тремола. Стара мощена каменем дорога. Якщо б я по ній спускався з перевалу, то ви б цей звіт і не читали.

Але навіть гонка вниз асфальтовою дорогою була дуже небезпечною. Коли тарахкотів грім, ми з переляку забували тиснути на гальма і вела вмить розганялися до критичної швидкості. Стіна дощу сліпила, й часом ми в останню мить вписувалися в поворот гірського серпантину. Вода зменшувала тертя між гальмівними колодками і ободом колеса – так, що я кілька разів мало не злітав з траси. Запах озону був, як збудливий наркотик, що нав’язливо шепотів: чуваки, ви під прицілом блискавок. І ми намагалися якнайшвидше впасти вниз – в Айроло, де кінчалася сила Ґотарда, звідки підіймалася веселка.

user posted image
Ось там внизу, де починається райдуга, Ґотард втрачає свою силу.

user posted image
Ми впали з хмари на кантон Тічіно. Село Айроло. Італомовна Швейцарія.

Спуск тривав десь хвилин сорок, за той час ми спустилися по вертикалі на півтора кілометра. В Айроло ми попрощалися з Торальфом, який звідти повертався поїздом до Цюріха. А трохи нижче наші відважні задубілі тіла виловив з дороги кемпінг у Кіджіоньї, де вже зупинилася Сара з дитиною, собакою і нашими речами. У кемпінгу я спустив на себе денну норму гарячої води. Ще кемпінг запам’ятався тим, що ми з’їли в кафешці дві великі правдиві піци.

НУ А ЗАВТРА ПОЇДЕМО ДАЛІ.

Автор: Terry 23 Липня 2015, 17:47
шикарно.
бачу аля шоссер лише в Олега.
певно вгорку цікавіше без баулів.

Автор: Шмід 23 Липня 2015, 18:42
Ну, так. З баулами спіймали халяву. Арміна дружина автомобіль везла через Альпи. Вони родиною збиралися тиждень провести в Італії на озері Маджоре. Але Армін чесно проїхав на ровері від Франкфурта до Локрано (крім невеличкого відрізку біля Карлсруе, де мусив поїхати додому).

Автор: Шмід 24 Липня 2015, 20:25
Тічіно

user posted image
Річка Тічіно -- стоптаний шлях варварів на грабунок до Риму. Частину награбованого варвари інвестували в модернізацію дорожньої інфраструктури.

Далі була досить нудна дорога по вельми індустріалізованій долині річки Тічіно. Гори не закінчувалися, але вони розступилися, щоб Тічіно влилася в котловину, утворивши озеро Маджоре. На цьому озері розташований райський закапелок – Локарно, одне з найгарніших міст Швейцарії.

user posted image
Локарно. Озеро Маджоре. Шикарно, настрій мажорний.

І тут саме час розповісти про мультиваріантність кемпінгів у Європі. Поблизу Локарно, майже поруч один з одним, розташувалися три кемпінги. Найдорожчим виявився той, що найдальше від озера. Ми з легкою душею від нього відмовилися. Наступним на пробу був кемпінг, оточений якимсь рагульським муром біля озера, але без прямого доступу до берега. Ну, ми теж не були готові платити таку високу ціну за ночівлю в резервації. Хлопці, вам сюди, показав рукою якийсь добродій, побачивши нашу реакцію. Ми об’їхали якусь котельню, за якою виявився павільйончик. Це була рецепція кемпінгу з цінами наполовину нижчими, ніж по сусідству. Це був легальний кемпінг без будь-якого огородження, просто на березі Лаґо Маджоре. Він не був аж такий вже фарширований, проте гарячий душ, пральна машинка (а ми вже дозріли до великого прання) у ньому були цілком пристойні.

Ми розклали намети рядочком просто на березі й, залишивши вантаж, помахали педалями до Локарно. Викладена озерним гладким каменем центральна площа, фантасмагорія вузеньких вуличок старого міста, кокетство вуличних ресторанчиків з видом на озеро, легкий флірт із запашною піцею і вином на чотирьох, суворість церкви у лабіринті аркад і, на прощання, «Smoke on the Water» легендарних Deep Purple у виконанні симфонічного оркестру біля місцевого municipale.

user posted image
У мене є мрія... Але для того, щоб вона була квітуча і пахуча, Україну, мабуть, треба заселити швейцарцями.

user posted image
І ми подалися в Локарно збувати мою мрію.

user posted image
Локарняни -- народ розкомплексований. Їм і в Гондурасі буде добре. Всі вони погодилися розбудовувати незалежну Українську державу.

user posted image
Старі квартали Локарно кинули мене на коліна. Церква Успіння Богородиці.

user posted image
"Smoke on the water, fire in the sky", плакали скрипки і гундосив контрабас на центральній площі Локарно.

user posted image
Коли згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, десь ось так ми, браття, зразу і заживемо.

user posted image
Лаго ді Маджоре -- один із найзатишніших закапелків Європи.

Звичайно, у Локарно слід провести більше часу. Але у мене були квитки на поїзд «Рим-Франкфурт», в Антона – квитки на літак, а Матіас мав доїхати до Італії і з першої ж залізничної станції вертатися до Німеччини, щоб устигнути до приятеля на весілля. Тільки Армін виявився незалежним від усіх обставин, тому рішуче відмовився від дальшої подорожі, бо у нього були дружина, дитина, машина, собака, і всі вони хотіли сімейного відпочинку на Лаґо Маджоре.

user posted image
Важко було покидати цей захований між горами рай, ох як важко: до наступного озера Лугано -- перевал з градієнтом 12%.

Отож, наступного дня, вже втрьох, ми фанатично спиналися на прикрий такий гребінь хребта між озерами Маджоре і Луґано. Шлях був короткий, але було спекотно, і градієнт підйому зашкалював – 12%. Були місця, де Ґотард видавався забавкою порівняно з гірським перевалом між Локарно і Луґано. З верхівки ми звивалися по приголомшливому серпантину, з якого час від часу між деревами відкривався вид на озеро, гору Сан-Сальваторе і розташоване під нею місто Луґано.

user posted image
Лугано. Рівно 500 років тому войовнича Швейцарія відкусила цей ласий шматочок у Мілана.

Швейцарці, як виявляється, у 16 столітті теж перехворіли синдромом Хуйла, і в той час їм запросто було ввести війська в Міланське герцогство, відкусити від нього частину території і збудувати там на озері Луґано свою Луґанську народну республіку. Там вона й залишилася. Тому в місті Луґано в старій дільниці домінує чисто італійська забудова. Згодом новошвейцарці збагатили торговельні квартали аркадами – відкритими галереями під арками, що захищають пішоходів від дощу.

user posted image
З часів міланського володарювання в Лугано змінилися тільки дорожні знаки.

user posted image
Аркади -- колективна парасолька центральних торговельних кварталів-- геніальний винахід швейцарських міст.

З південної сторони озера Луґано Альпи закінчуються, тому його край схожий на горловину банки, з якої вода ось-ось вихлюпнеться на Італію.

user posted image
Альпи пішли під воду. Ми перескочили гори за чотири дні на висоті 2109 м через найстаріший альпійський перевал.

У мене в кишені визріла проблема: там залишилося 27 франків – ціле багатство -- причому монетами. За якісь 20 км починалася Італія, і витратити їх потрібно було десь тут. На виїзді з Луґано наші плани розійшлися: Антон і Матіас хотіли щось купити в супермаркеті й вечеряти десь на пні-колоді, а я хотів знайти скромний сільський ресторанчик-рівно-на-27-франків, щоб якось логічно завершити поїздку по Швейцарії вечерею на березі Лаґо Луґано. Тому домовилися вечеряти індивідуально й зустрітися біля кемпінгу в Комо.

Природно, що прикордонні райони набагато дорожчої країни не кишіли ресторанами, бо подорожнім доцільніше поїсти в Італії. Ймовірність того, що залізо в моїй кишені стане нумізматичним набутком, зростала. В останньому швейцарському місті Ранкате я тричі проїхався центральною вулицею, але нічого, крім «джелато» не знаходив. Нарешті я почув з якогось дворика принадливий запах пива і густий чад сигарет. Не було жодної вивіски. У дворику сиділа якась коза ностра і стиха обговорювала, кого порішити. «Кафе?» -- питаюся. «Кафе!», -- підбіг до мене метушливий господар. Я сів за вільний столик, у мене впилися п’ять пар очей. Ніхто з місцевих не знав англійської. «Дойч», -- запропонував господар. Ну, показую я на пальцях, хочу погуляти на «цванціш зібен» франків. Але, кажу, у мене більше немає, я їду в Італію. Я виклав усе залізо на стіл. Я просто фізично відчув, як з мене одне за одним спадають чужі очі, як п'явки, що вже наситилися. Але хазяїн вирішив тримати марку. Зараз, каже, буде тобі стільки, скільки ти в житті не їв. Ну, насправді, вечеря перевершила мої очікування. Видно, це було домашнє господарство, місцеві сюди приходили тільки хильнути пивця-винця, меню тут не було, тому господареві було все одно, що приносити мені зі свого холодильника. Я їв свіжий салат, потім прошутто (нарізане скибочками в’ялене м’ясо), причому в непристойно великій кількості. До цього було два келиха червоного вина. А потім господар приніс каву. «Кафі – гратіс», сказав він, тобто, задурно. «Цікаво, як він вичислив, що з того всього є задурно, а що ні?» -- подумав я.

Швейцарсько-італійський кордон виявився у найнесподіванішому місці: посеред житлового кварталу. Колись тут, звісно, був чек-пойнт, але 2008 року Швейцарія ввійшла в Шенгенську зону, і кордон відкрився впоперек вулиці, вздовж якої злилися докупи два міста – швейцарське Кіаззо й італійське Комо.

user posted image
Деякі мешканці цих кварталів сплять в Італії, а в туалет ходять в Швейцарію. Причому ще донедавна треба було все це робити з розкритим паспортом.

Антона й Матіаса я зустрів не біля кемпінгу, а в центрі Комо. Вечірнє озеро з однойменним містом навколо його південного краю справляє незабутнє враження. Але Canon мій в Комо був у стані коми, а на мобілі вечірні фото, звичайно, не вдалися. Мене це не особливо засмучувало, бо я вже був у Комо -- в 2006 році. Ставлю тут фотку з Гугла. А вибрав саме той ракурс, який я бачив з подвір'я гостелу.

user posted image

Позначений на мапі кемпінг у Комо виявився гостелем, і в ньому не було місця. Найближчий кемпінг був за 12 кілометрів звідси у напрямку Мілана. Ці дванадцять кілометрів ми їхали вже на жилах – м’язи були дубові. Кемпінг уже спав, і брама була зачинена, проте нас впустили, нагодували макаронами і напоїли вином. В кафешці ще сиділи запізнілі гості – велошотландець і темношкірий голландець-байкер зі своєю білошкірою співвітчизницею. Шотландець був трохи занудний, а голландці виявилися дуже приємними співрозмовниками і просто милими людьми, котрі, як не дивно, знали, де є Україна і хто в ній президент (це було ще за Януковича, і збитого Боїнга ще не було). Ну ні, звичайно, ми не розмовляли про Україну, просто так, до слова прийшлося. Одне слово, вина ми випили там з п’ять пляшок. Мурин із дівчиною пішли спати, а ми з кельтом сиділи вже біля своїх наметів і мичали там по-англійськи до 2 години ночі. Нам здавалося, що ми ведемо себе дуже тихо, але за якийсь час з намета по сусідству виповзла якась дівчина й переконала нас, що це не так. Найгірше було Матіасу, тому що йому треба було о 5 ранку вибиратися і їхати 25 кілометрів назад до Кіаззо на кордоні Швейцарії, щоб встигнути на поїзд.

Удосвіта я прокинувся від того, що мій намет хтось розхитував. Це був Матіас. Він таки встав, зібрався і спробував навіть виїхати, але брама кемпінгу виявилася замкнена. Впевнено так похитуючись, я передавав йому зверху через браму велосипед і всі його речі. Як не дивно, він устиг на поїзд, як я потім довідався.

Вранці я почував себе, скажімо так, дуже несвіжо. Ще в студентські роки я винайшов, що бодун знімається не киснем, а вуглекислим газом. У кемпінгу був басейн, я попірнав у воду, розганяючи кров, насичену вуглекислим газом. Так я вилікувався. Антон плавати не хотів чи не вмів, тому він приймав бодун по повній програмі.

Автор: Шмід 24 Липня 2015, 23:42
По-річка

Отож, нас залишилося двоє. Свіженький я і понурий Антон їхали ломбардськими пагорбами до Мілана. Позаду нас танули Альпи. За кілька кілометрів до світової столиці моди я переодягнувся в найпрезентаційніші велосипедки, які мав, – білі джинси. Навігатор вів нас по Корзо Венеція до центру Мілана. Минаючи Квартал мод, ми надовго там зупинилися, щоб помилуватися нашими відображеннями у вітринах крамниць, одні назви яких викликали в голові легке запаморочення. Ми гордо вели ровери по вулиці Спіґа повз Dolce & Gabbana і Tiffany, а по-багатому вбрані перехожі намагалися триматися подалі від наших вилискуючих маслом ланцюгів. Вулиця Спіґа, нашпиґована найдорожчими сучасними брендами, до кінця сімдесятих років була вулицею м’ясників. Сюди ходили по м’ясо, кості й тельбухи, аж поки до Мілана з Флоренції не перебралися модельєри Кріція і Міссоні. Через кілька років там з’явилися молоді Армані, Ферре і Версаче, і мода поступово витіснила м’ясо.

user posted image
Мілан. Квартал мод. З цієї нагоди я спеціально вбрався в білі джинси, на яких відразу позначилися численні поцілунки велосипедного ланцюга. Антон був у лісапєдках. У цьому вбранні й пропотілих майках ми привертали значно більше уваги, ніж вітрини Дольче і Габбана, Армані, Гуччі та інших заяложених марок.

user posted image
Якщо добре придивитися до відбитого від вітрини зображення, то можна побачити, який креативчик приготував я для кварталу мод у Мілані.

user posted image

user posted image

user posted image
Дівчатка, привітні такі, сказали, що потусуються з нами по Мілану. Ми посадили їх на рами.

Ми з Антоном відвідали цей священний для шопінгу район, у досить спокійний час, коли немає ані показів, ані розпродаж. Головне наше завдання було: не впасти навантаженим велосипедом у вітрину. Натовп у Кварталі мод з’являється 7 січня і 10 липня, коли розпочинається великий розпродаж зі всіма своїми атрибутами – чергами, нічними перекличками, номерками, карабінерами, скандалами, щасливчиками і невдахами.

Антон, потрапляючи до великого міста, впадає в депресію, тому в кінці вулиці Спіґа він категорично заявив, що йому легше на Ґотард піднятися, ніж по Мілану ходити. Поруч був парк Монтанелі, там чудним способом знайшовся вай-фай, а для того, щоб Антон відновився, йому головне погойдатися у світовій павутині. Він залишився на лавочці пильнувати наші вела, а я подався в дільницю міланської богеми.

Років двісті міланський район Брера довгий час ділили між собою художники та повії. Півстоліття тому офіційні борделі в Італії закрили, тому повій замінили журналісти. Шльондри, зрештою, нікуди не поділися, але в офіційній статистиці району вони не фігурують. Центром району вважається величезний палац Академії образотворчого мистецтва, збудований за повелінням трохи навіть «нашої» славної імператриці Марії Терези, коли Галичина разом з Міланським герцогством були в лоні одної держави. Родзинкою палацу є дворик пінакотеки Брера, ім’я якої успадкувала ціла дільниця. В галереях пінакотеки – полотна Рафаеля, Рубенса, а у дворику – теперішні пошукувачі грошей і слави, яким якийсь дідусь час від часу підносить олівці та фарби. Трохи помалювавши, митці виходять на вулицю Брера, що кишить кнайпами й тавернами, і розчиняються в них.

user posted image
Якийсь час я тинявся по міланських задвірках.

user posted image
Потім вийшов на вулицю, де збираються мєсні хіпаблуди.

У старому Мілані вулиці вузькі, вужчі, ніж у Львові, по них на непристойних швидкостях гасають автомобілі. Помітно, що міська влада намагається пересадити людей на велосипеди, тому що є багато терміналів, де можна винайняти два колеса (система bike sharing). Але роверова інфраструктура в Мілані бідна, велодоріжок в старих кварталах зовсім немає. Це місто мопедів і моциків, які припарковані всюди, де є вільна місцинка. З міланських джерел черпала британська субкультура «мод», яка протиставляла себе американським рокерам. «Моди» їздили на мопедах, вбиралися в елегантні італійські костюми; рокери їздили на харлеях, ходили в шкірі, від них тхнуло пивом і цигарками. Під драпом були як перші, так і другі. Моди слухали «The Who», рокери – «Steppenwolf». Ненавиділи одні одних і не раз били за це пики. Проте це було не в Мілані, а в Брайтоні. Міланський стиль був для модів лише іконою. Ніяких акцій британських модів у Мілані не було.

user posted image
Велосипед у Мілані не дуже поважають, а виступають більше по мопедах і моциках.

У динамічному ультрамодному Мілані, де навіть бомжі ходять в «Армані», збереглися старенькі трамваї. Звичайно, їхні маршрути проходять через старе місто. До нього вони в'їжджають через Porta Nuova (Нову браму), яка вже давно пережила свою назву.

user posted image
У Львові такі трамваї відстріляли 40 років тому. Тепер купуємо німецький і чеський секондхенд.

Я повернувся до Антона, ми разом проїхали через площу Дуомо з наїжаченим різними готичними шпильками собором і подалися на вихід з міста через Римські ворота. Була шоста година вечора.

user posted image
Символ Мілана -- їжачок Дуомо.

user posted image
Ми культурно так вийшли з Мілана через Римські ворота.

На південь від Мілану в околиці 100 кілометрів не було жодного кемпінгу (ми не знайшли його ні на мапі, ні в навігаторі, ні в інтернеті), тож ми їхали в тужливе невідоме. Ми не їли від ранку, тому головною темою стала якась таверна, де вечеря могла бути індульгенцією розкласти намети десь поблизу. Проте південні околиці Мілану – це зовсім не ті місця, де відкривають таверни. Депресивний промисловий сабурб величезного міста був о цій порі безлюдним, усе було зачинено. Десь за півтора кілометра зліва мигтіла тисячами фар дорога, якою ми, виїжджаючи з Мілана, знехтували з огляду на інтенсивний трафік. Сонце впало за обрій, розгледіти щось на мапі стало неможливим, а вибирати якийсь пункт призначення у навігаторі не було сенсу, тому що нам потрібні були їжа і ночівля. Де їх отримати, ми не мали поняття. Ми вирішили рухатися до траси. Виїхавши на неї, ми практично зразу знайшли супермаркет. Я пішов по продукти, Антон залишився з нашими пожитками. Не встиг я взяти візочок, як згасло світло, й у супермаркеті здійнявся легкий шухер. Каси не працювали, люди не знали, що робити з уже набраним товаром – а там набирають товару вагонами. Забігали охоронці, люди підняли кіпіш. З одного боку це було добре, що я ще не зайшов до торговельного залу, -- перспектива провести вечір у блокованому супермаркеті мене не дуже тішила. З іншого боку, снідали ми ще десь біля Комо, тож виходити в ніч без продуктів означало, що ми не можемо шукати місце для наметів і нам треба їхати далі по небезпечній автостраді аж доки ми не знайдемо поживу. Найгірше було те, що світло вирубилося не тільки в супермаркеті -- всюди в окрузі було темно, як в шахті.

Дві крихкенькі червоні мигалочки приречено їхали смертельною трасою в напрямку Парми. А до Парми було десь 200 кілометрів… В якийсь момент мозок, переведений у режим sleep, надіслав мені сигнал: стань! повернися назад на 10 метрів. Щось було написано на дороговказі, якого ми щойно минули, -- щось таке, що внесло б якийсь сенс у наше існування. Я повернувся. На табличці було написано «Agriturismo», а стрілочка з написом 1,5 km казала звертати з траси і їхати десь у поля.

user posted image -- спитав Антон.

drinks.gif, -- сказав я.

Як це працює? Агротуризм – це винахід американців. Але він прижився і в Південній Європі, де фермери ліниві, а робочої сили бракує. Економічною основою цього явища є товарний обмін. Фермер купує робочу силу, розраховується харчуванням і притулком. Робочий день триває орієнтовно п’ять годин, наприклад, з сьомої до дванадцятої. Решту часу людина вільна. Їжа -- екологічно чисті продукти, вирощені на фермі, ночівля – у досить комфортних кімнатах готельного типу, теж на фермі.

В Італії, де туристичні міста Піза, Флоренція, Сієна, Мілан, Болонья, Верона і Венеція розташовані на відстанях ранкової пробіжки, ідея агротуризму проросла на дуже родючому ґрунті. Для багатьох незаможних людей з України, Молдови, Румунії, Болгарії, Албанії це єдиний шанс побачити жадану Італію, походити по музеях, прикупитися. Частина людей приїжджає на місяць-другий саме на цих умовах: робота до обіду взамін на їжу і притулок. Але є на фермі й постійні заробітчани: ті гарують за гроші зранку до вечора; їм не до музеїв.

Агротуристична ферма завжди має ресторан або кухню з домашньою їжею і вином. Очевидно, що на ній завжди можна переночувати. Для велотуристів з наметом питання навіть не стоїть. Повечеряв у ресторані чи на кухні, розрахувався, -- став намет де хочеш: в садочку, в полі, на пасовиську. За таку ночівлю грошей не беруть. Кемпінги в Італії найдорожчі в Європі, тому агротуристична ферма – це завжди економія 10-15 євро. Вечеряти все одно мусиш чи на фермі, чи деінде, зате за ночівлю не платиш.

Тож пізньої години два славні мандрівники постали перед моторною такою бабуською на фермерському подвір’ї на південь від Мілану. Джулія була поліглотом. Вона пристойно розмовляла англійською, німецькою і французькою. Їсти, пити, спати, -- озвучили ми ціль свого візиту. Спати – в наметі, про всяк випадок додав я. Хто такі?-- міряла нас поглядом бабуська. Роверки додавали нам легітимності. «Добре, але я можу запропонувати вам тільки те, що їдять наші робітники». Давай, дорогенька, ми ж сюди за цим приїхали, я вже днів п’ять не їв домашніх страв! І вина побільше, сказав я, щоб їй було зрозуміло, що ми не якась там жеброта.

Їдальня була великим залом з довгим столом і табуретками. З одного краю столу сиділо четверо румунів, було ще кілька маленьких столиків з комп’ютерами, електрочайниками, кавоварками. Було чисто. Румуни балакали між собою, нам не докучали. Бавились чиїсь діти, якась дівчина сиділа за комп'ютером. Джулія принесла вино і страви.

Печені та свіжі овочі. Я навіть не можу всіх назвати, бо деякі їв уперше. Це були якісь дивні сорти перцю, капусти. Помідори. Трохи сиру. М’яса не було. Все було дуже незвичним. «Натурпродукт!», -- сказала Джулія, якийсь час по-батьківському суворо стежачи, як ми наливаємо. «Я, я натурліш», -- відповів я між двома великими ковтками.

Хвилин за двадцять ми вже майже спали. Я не пригадую, скільки нам коштувала ця вечеря, але це точно не було дорого. Намети ми розклали в садочку, де мирно паслася кобила. Ну, вона була трохи здивована.

Вранці ми поскладалися і пішли шукати бабуську.

-- Веріз Джулія? -- спитав я в дебелого робітника, якого бачив в їдальні ввечері.
-- А ви адкуд будєтє, рєбяткі-т? -- почулося від нього. Вітя був з Рибниці, з Молдови, Придністров’я. Він працював на тій фермі вже років 12 і був правою рукою господині. Джулія поїхала до Мілана, а йому сказала дати нам сніданок і взяти з нас за це по 6 євро. Вітя дуже переживав з цього приводу, бо ми виявилися, як він сказав, «з Союзу», і йому незручно було знімати з нас гроші, а Джулія, «в принципі жадна». Ну нічого, кажу, давай, ми їй за це спустимо воду з душу. Без проблем, це буде справедливо, погодився Вітя. Ми помилися, поїли сиру, хліба з маслом, випили відро кави. Арріведерчі, Вітя!

Автор: Шмід 25 Липня 2015, 0:25
Пряма дорога з Мілана до Парми – це автострада або паралельна до неї дорога з інтенсивним трафіком, по якій ми, власне, їхали напередодні ввечері. На ній немає знаків, що забороняють виїзд велосипедами. Але знаки не ставлять, мабуть, щоб не відлякувати самогубців. На ділянці до П’яченци ще можна було їхати через села паралельно до траси. Нам не хотілося бути хрустиками, і ми поїхали городами. Зрозуміло, що шлях став у півтора рази довшим. Зате ми їхали через гарненькі ломбардійські містечка, а це не так понуро, як на трасі. Біля Лоді тече річка Адда, вздовж якої я багато їздив в Альпах. Власне, ця річка утворює озеро Комо на північ від Мілана. В горах всі дороги туляться до Адди, а Паданською рівниною вона гуляє сама по собі, і нам з нею було не по дорозі, хоч ми, як і вона, котилися до ріки По.

user posted image
Лоді. Типовий для Ломбардії "посьолок городского тіпа" на фоні мене (я в тіні ховаюся).

user posted image
Адда. Я вже на автоматі усміхаюся їй при зустрічі, як старій знайомій. Я пив її в Альпах, їхав з нею за ручку по долині Валтелліна, обіймав її в озері Комо, я і зараз люблю її.

По-річку, яка розділяє Ломбардію й Емілью-Романію, ми перетнули біля П’яченци. На березі ми знайшли столики й лавочки, підкріпилися купленими по дорозі сиром та виноградом і в'їхали до П'яченци.

user posted image
По. Найбільша ріка Італії. По нашому -- По-річка.

Дуже часто природні перепони в якісь там пару сотень метрів розділяють між собою простори, між якими – галактика. Тому По, що тече впоперек країни – це значно щільніший кордон, ніж прозора адміністративна межа між Швейцарією та Італією. Міста в Емільї-Романії дуже відрізняються від міст ломбардійських. Не скажеш, що вони гарніші, але П'яченца -- це щось таке, чого більше чекаєш від Італії.

user posted image
Чимось зачепила мене ось ця коробочка при в'їзді в П'яченцу. Палац Фарнезе.

user posted image
Палац комун Іль Готіко. Схожий на палац готів Комуніко.

user posted image
Сан Антоніо -- патрон П'яченци.

Намотавши кілька десятків кілометрів по П'яченці, ми зрозуміли, що вперед просуваємося дуже повільно. Тому до Парми ми ризикнули їхати прямою дорогою. Повз нас пролітали дикі фури, розрізаючи північний вітер. І в тому повітряному ковпаку, який утворювався, ми теліпалися, як язички дзвіночків. Сідало сонце, дзвіночки дзвеніли дедалі тихіше… До Парми залишалося 30 кілометрів, коли раптом справа почувся несамовитий рев. Спочатку я подумав, що це фура обганяє мене по узбіччю. Я приготувався штовхнути її правим плечем і легенько повернув голову. За плотом стояв осел. Він кричав мені: «Пригальмуй, читай вивіску!». На дошці було написано: «Agriturismo», а стрілка вказувала на осла. «Антон!», -- вивів я товариша з автопілота. – Ночуємо».

На фермі нас зустріли привітно. Там знають, що осла прикрашають вуха, а людину -- велосипед. Ферма була при дорозі, й, звичайно, у ній була траторія. У траторії ґаздувала мила дівчина, Джулія. Я так думаю, на агрофермах інших імен не буває. Ми сказали, що радо повечеряємо, але за умови, що вже нікуди не поїдемо, бо сонце сіло. Джулія сказала, що в них є прекрасні апартаменти, але якщо ми надаємо перевагу наметам, то можемо ночувати серед ослів. Зрозуміло, що ми погодилися на ослів і закріпили наші домовленості пляшкою місцевого вина ще до того, як Джулія принесла нам прошутто і овочі. Кучіна італьяна внатурі!

user posted image
На фермі під Пармою смутно паслися осли.

user posted image
Ми ночували в наметах поруч з ослами, але ось вона, наша ферма!

Вночі з ослами в нас пригод не було, і, помившись ранесенько під ручною колонкою, ми на одному диханні доїхали до Парми. Перше, що я дізнався в Пармі, це те, що сир, який ми називаємо «пармезан» -- це груба підробка; правдивий місцевий сир називається «парміджяно-реджяно». Мешканці називають себе сирами – парміджяні.

user posted image
Парма. Дороги тут вимощені темним пармезаном.

Парма – одне з найстаріших міст світу. У цьому місці був urbs ще за етрусків, зберігся він за кельтів, потім прийшли римляни і офіційно «заснували» Парму за 183 роки до Христа. Тобто, навіть офіційно Пармі 2200 років, а насправді до її віку можна спокійно доторочити ще 300 літ. Тому навіть передмістя Парми виглядає, як старе місто, і з цієї причини ми з Антоном довго плуталися вузенькими вуличками досить далеко від центру, шукаючи Duomo (Катедру) чи Municipale (Ратушу). Потім нам сказали, що є ще «старіше місто» і до нього ще їхати з півтора кілометра.

У Пармі домінує коричневий колір всіх відтінків – від рудо-бурого до кремового. Місто часто переходило з рук в руки і, як правило, нові господарі плюндрували і паплюжили те, чим гордилися їхні попередники-суперники. Тому Парма своїми понурими коричневими палацами -- а серед них найбільшим архітектурним непорозумінням є палац Пілотта -- справляє враження якогось недоробка.

Проте є в Пармі площа, на якій і атеїсту не впадло на коліна стати, -- площа Дуомо, вінцем якої є оздоблена рожевим мармуром восьмигранна вежа Баптистерія. Серцем площі є ще один шедевр -- збудований у формі латинського хреста Собор.

user posted image
Баптистерій. Як на мене, схожий на гранчак, Антон ж побачив у ньому туру.

user posted image
Площа Дуомо -- осередок громадського життя в Пармі.

user posted image
Тут видно, як з часом витончений хрест романського Дуомо обростав будівлями-присосками.

user posted image
"Пармська обитель". Стендаль би розчулився.

Коричневими вуличками ми подалися на південь, де синіли Апеннінські гори. Дорога вела вздовж ложа річки Парма, якої, як правило, у вересні вдома не буває.

user posted image
Парміджяновими вуличками ми рушили до Апеннін.

user posted image
Парма -- річка-повія. Взимку вдома, влітку -- на морі.

ЩЕ БУДЕМО ЇХАТИ!

Автор: Шмід 25 Липня 2015, 9:54
Апеннінська гойдалка

Нам добряче остогидла Паданська рівнина, якою ми котилися з Мілана до Парми, тому ми натхненно взяли першу висоту. Піднявшись вверх на 600 метрів, ми двома камінчиками стрімголов впали в якусь долину. Альтіметр показував 50 метрів над рівнем моря. І тут я зрозумів, що краще п’ять разів перестрибнути стрімкі Альпи, ніж потрапити у гойдалку Апеннін. Принцип будівництва гірських доріг в Італії дуже простий: спочатку -- через верхівку гори, а потім -- у найглибшу дірку долини. Дивно, що слово "траверса" – рух навскоси по схилу -- романського походження. Зварваризовані італійці цей прийом не освоїли.

user posted image
Апенніни прислужливо підставили свою спину, щоб витягти нас із занудної Паданської рівнини.

user posted image
Підступна легкість Апеннін.

user posted image
А тут немає халявної машини, що везе твої баули.

user posted image
За горами гори, хмарами повиті, за хустками хустки, потом политі.

user posted image
Ще одна річка-привид -- Енза. Звичайно, після 600-метрового набору висоти, дорога поведе вниз.

user posted image
Очам солодко, спині солоно, ногам гірко, дупі кисло.

Я і Антон, два горді гірські козли, невтомно спиналися вверх, а потім падали, як бридкі стерв’ятники, в якусь яму. І так разів двадцять. В селі Бусана Апенніни подарували нам майже порожній кемпінг з критим басейном за казковою для Італії «низькосезонною» ціною – по 7 євро на брата. Але цей солодкий шматочок було прикріплено до верхівки гори. Коли ми видерлися серпантином до кемпінгу, мені вже не хотілося ні басейну, ні їжі. Усі ці блага ми перенесли на ранок. Сонце зайшло за гори, температура зразу впала градусів на десять. Тіло швидко вистигало. Тож після розкладання намету і прополіскування просяклої потом сорочки до спальника я залазив вже таким конкретним песиком-трясунчиком.

user posted image
Бусана. Гарне місце скласти ласти.

user posted image
Ранок у кемпінгу в Бусані. Сонце шепоче: вставай, до моря близенько -- 60 км, 10 перевалів.

Коли вранці Антон в черговий раз відмовився від басейну, мене вперше відвідала думка, що він не вміє плавати. «Піщіна» була під склом, сонце прогріло її, як оранжерею, я був єдиним її юзером, тож плавати було дуже приємно. Снідати в кафе в товаристві кількох італійських пенсіонерів нам не хотілося, тож ми спакувалися й полетіли вниз. Я з розпачем дивився на альтіметр, а він незворушно рахував сотні метрів висоти, які ми втрачаємо. Кемпінг був на висоті 1100 метрів, а вже хвилин за п’ятнадцять ми спустилися до 500 метрів. А перед нами вставали гірські гобліни, за якими піднімалися орки. А за цим всім далеко ще не плюскалося море.

user posted image
Гоблін, який прийняв образ гори. Нам на нього треба дертися.

Поснідавши в сільській таверні, ми приречено стали спинатися на перевал. Черетто – перевал на межі Емілії-Романьї і Тоскани -- здавався нам воротами раю, за якими спуск до моря, пісочок, русалки, вино, -- все те, що має бути в Едемі. Але це була тільки брама чистилища, минувши яку, ми мали пройти ще два кола мук.

user posted image
Рученьки терпнуть, злипаються ніженьки, Боже, чи довго тягти?..

user posted image
1261 м. Перевал Черрето. Стримано прощаємося з Емілією-Романьєю, радісно вітаємося з Тосканою.

user posted image
Думаєте, далі -- крутнув педалі і впав в море? Ніфіга (італ.), дзуськи (укр.) -- було ще 2 перевали.

user posted image
Журбонька прилинула з моря.

user posted image
Тоскана. Інкубатор талантів. Що 6 секунд тут вилуплюється як не маляр, то скульптор. Фортеця Веррукола у Фівіццано.

user posted image
Чезерано. Ще зарано. Морем уже пахне в повітрі, але ми марно виглядаємо його з кожного горба.

Тоскана, звичайно, чудова, але вона не принесла нам полегкості, ми знову передчасно спускалися майже до рівня моря, щоб потім долати черговий гірський перевал. З якоїсь гори ми навіть бачили два моря – місце, де сходиться Тірренське і Лігурійське моря, але «шальона» дорога чомусь ще кілометрів 20 вела нас гофрованою поверхнею Апеннін.

user posted image
А таки ми доперли! Тут сходяться море Лігурійське і море Тіренське. Село Фосдіново біля Ла Спеції.

user posted image
Лукава дорога крутнулася кудись в гори і замість моря підсунула нам ще один перевал. Кампо Чечіна.

user posted image
Десь там внизу, на горизонті, тіренські русалки ніжно плескочуть: "До нас, хлопчики, до нас. Через ожину, манівцями". Кастельнуово Маґра.

user posted image
Вуйко з Граньяни вже конкретно так пахнув морською капустою.

Ми подолали ще два перевали, і нарешті спустилися до приморського міста Масса, а далі – до його пляжного передмістя Маріна ді Масса. Напівпорожній кемпінг на березі моря дав нам приємний бонус: нас поселили двох за ціною одного. Ранок ще раз підтвердив мою підозру в тому, що Антон не вміє плавати: з гори він тішився морем, як кролик королихою, але коли дійшло до пляжу, Антон вперто вминав тілом пісок, поки я своїм торсом потужно краяв хвилі Тірренського моря. Я би показав товаришу, де море по коліна, і навчив би там не тонути, але він надійно морозився, мовляв, просто не хоче лізти у воду.

user posted image
А море пікало, пікало, пікало! Маріна ді Масса.

Автор: Шмід 25 Липня 2015, 9:55
У всіх Тоскана асоціюється з Флоренцією. Та в Тоскані кожне село -- це Флоренція. У цьому краю треба зазирати в кожне місто, містечко, хутір. Бо в кожному з них – свій да Вінчі, Мікеланджело, Пуччіні, Данте. В передгір’ї Апеннін між Пізою і Флоренцією лежить таке містечко Лукка. 100 тисяч мешканців, а скарбів там -- на мільйон населення.

Я кружляв вулицями Лукки, вбираючи в себе її атмосферу, весь цей час Антон юзав найсвятіший вай фай, якого йому справно зливав Святий Михайло з фасаду Сан Мікеле ін Форо. Можливо, ця наша деяка несумісність й стала причиною його несподіваного рішення відчалити в напрямку Пізи, хоч раніше ми планували ще день подорожувати разом через К’янті. А можливо, він хотів більше часу провести в Римі, звідки через два дні він мав летіти до Мінська. Ми залишилися друзями, потім я від нього довідався, що він доїхав ровером до Пізи, а звідти взяв поїзд до Рима. Я ж самотньо виїхав з Лукки у напрямку К’янті через браму Сан Джервазіо.

user posted image
Архангел Михайло з верхівки Сан Мікеле ін Форо щедро зливає вай фай юзерам.

user posted image
Лукка -- це як Луцьк, тільки дівчинка. Санта Марія Б'янка Лучанська.

user posted image
Вежа Ґуїніджі. Казенне помешкання муніципального снайпера.

user posted image
Потерти спинку, сіньйор?

user posted image
Анфітеатро. Бої рабів Божих з алкоголем.

user posted image
Сан Джюсто Луцький.

user posted image
Катедра Сан Мартіно. Мартин -- це таке ім'я. А мартіні -- це вермут. Не плутайте.

user posted image
Санті Джованні Луцькі.

user posted image
Сан Романо ді Лукка.

user posted image
Оборонний рів Лукки з дорожніми знаками для водяних пацюків.

user posted image
Осиротілий, я журливо виїхав через Порта Сан Джервазіо в напрямку Рима.

Автор: Шмід 25 Липня 2015, 10:32
Солона вогкість К’янті

Коли я планував свою подорож, водячи пальцем по мапі через К’янті, я буквально фізично відчував тепло залитих сонцем пагорбів, запах оливкових гаїв і терпкий смак вина. Мабуть, цими мріями я дуже розсмішив Бога, тому що він твердо вирішив показати мені, хто тут гадає, а хто розпоряджає.

user posted image
Дощове К'янті втопило мої найемоційніші очікування у холодній безнадії.

Коли гасаєш галопом по європах, буває так, що за браком часу пропускаєш якийсь смачний плід на відстані витягнутої руки. Потім часто плануєш свої подорожі так, щоб віддати борг цьому місцю. Для мене таким було «містечко середньовічних хмарочосів» Сан-Джіміньяно з населенням 7000 мешканців. Я знехтував ним 2007 року, коли вперше був у Тоскані, спокусившись на рейтингові Флоренцію та Сієну. З того часу воно гризло моє мандрівне сумління своїми гострими вежами до кривавих ран, тому подорож до Рима я навмисне планував так, щоб їхати через Сан-Джіміньяно.

Веж-хмарочосів у Сан-Джіміньяно зараз є 14. В часи найбільшого розквіту міста їх було 75. Височезні вежі Флоренції, Сієни і Сан-Джіміньяно – це архітектура війни, яка палахкотіла між двома політичними партіями – гібеллінів і гвельфів (чи не цей лексикон політичної Італії часів Відродження був джерелом назв химерних істот для Толкіна?). Найбільше веж мало Сан-Джіміньяно, і вони були найвищими. Власне, в цьому місті, гуляючи вулицями, було, мабуть, найлегше намаячити стрілу в шию від якогось Джованні, який засів з арбалетом на своїй вежі. Хмарочоси середньовіччя, власне, були відображенням способу життя, яке вели члени ворогуючих партій. Це були фортифіковані будинки вельмож, призначені для безпечного сполучення господарів з зовнішнім світом системою сходів, підйомних лебідок і підземних ходів. Чим вища вежа – тим вищий статус її власника, тим цінніше його життя.

user posted image
Сан Джіміньяно. Містечко сотні веж.

Згодом Сан-Джіміньяно втратило своє значення, економіка міста ослабла, число мешканців навіть зараз удвічі менше, ніж в часи середньовічного розквіту. Відповідно, в місті занепало нове будівництво, але завдяки цьому Сан-Джіміньяно залишилося законсервованим в межах давніх мурів, а саме ця обставина зараз притягує юрби туристів. Турист в центрі Сан-Джіміньяно видається дуже гармонійною істотою, тоді як місцеві мешканці схожі на пришельців.

Завдяки вежам-хмарочосам і розташуванню на пагорбі Сан-Джіміньяно видно здалека – десь за 15 км від міста. Але коли я під’їждав до нього, розпочався занудний дощ, що, звичайно, зіпсувало першу фотографію-панораму. Тому картинки славнозвісних веж доводилося робити зблизька.

user posted image
Дощ зігнав усіх "курортників" з морських пляжів до Сан Джіміньяно в К'янті.

user posted image
Якщо уважно придивитися до найдальшої вежі, то можна побачити фіґурку штатного муніципального самогубці. Я потім із ним прогулявся вуличками Сан Джіміньяно.

user posted image
Помешкання у Джіміньяно схожі на орлині гнізда в скелі.

А попри те, що місто Сан-Джіміньяно задумане, як кам’яний мішок, у вічі впадає багато зелені в кожному місці, де вона може рости. Ну і, звичайно, оливковий парк серед середньовічних мурів – це тріумф цвинтарного спокою.

user posted image
Одначе люди непогано влаштовують своє життя на каменях.

user posted image
"Висячі сади" Сан Джіміньяно.

user posted image
У кам'яному мішку знайшлося місце для оливкового парку.

user posted image
Лавочки, звичайно, вишукані, але ніщо живе на них не наважується сідати. Мабуть, тут вночі тролі виконують оргії з відьмами.

user posted image
"Застіклити і зацеглити балкон чи достроїти веранду" -- це справа честі порядного санджіміньянця. Як і в нас.

user posted image
Час від часу кам'яниці сходяться стінами, щоб затиснути порушника правил в'їзду до пішохідної зони.

user posted image
Аборигенка. Через хвилинку вона зайде заквітчаними сходами у браму, привітно кинувши мені "Бон джорно!"

user posted image
Phallus Dei

Крім скелеподібної архітектури, приголомшливим винаходом місцевих креативників є голий чувак, який переслідує туристів у всіх куточках Сан-Джіміньяно, починаючи з найвищої вежі, закінчуючи зеленою зоною вже поза межами середньовічних мурів. Це, звичайно, манекен, їх багато і вони однакові, але, коли ти зустрічаєш його у безлюдному місці, тобі здається, що це маніяк і зараз він тобі зробить сороміцьку пропозицію.

user posted image
Міський самогубця, який у вільний від роботи час підпрацьовує гідом.

user posted image
Він мені і показав Сан Джіміньяно.

user posted image
Він довго стояв біля церкви, тужливо вглядаючись в імлу, куди я щез.

Я виїжджав з Сан-Джіміньяно під віддалений рик грому і паскудний тарабан дощу, що падав навіть не з неба, а просто з імли, яка висіла в мене перед окулярами. Зашмаркані гори сякалися мені в душу, а вітер з моря плювався дощем просто в морду, як то кажуть в Італії. На цьому просторі між Сієною і Тірренським морем більш нещасної людини, ніж я, не було з часів нашестя Ганнібала.

user posted image
"Це, Шміде, те, чого ти хотів, К'янті, край сонця, вина і оливок", -- шепотів я до себе, люто налягаючи на педалі розбухлими від дощу кросами.

user posted image
Якийта Вася імпресіанізм нах.

Але за кілька годин подорожі дорога змилосердилася наді мною й подарувала мені неочікуваний бонус -- місто Вольтерра, засноване етрусками в 5 столітті до нашої ери. Цей невеликий діамант я навіть не зауважив на карті, коли планував свою подорож. Зараз він спокусливо звисав наді мною зі скелі, і я не міг до нього не потягнутися, хоч дорога йшла низом, оминаючи це місто. Воно вартувало цих кілька сотень метрів підйому, тим більше, що в самому місті дощ дивним чудом не падав. Уже потім я почитав у Вікіпедії, що ж все-таки я бачив у Вольтеррі. А бачив я палац Пріорі, за зразком якого будувався знаменитий флорентійський Палаццо Веккйо, зведені етрусками мури та Арочні ворота з базальтовими головами, відірваними від нікому не відомих тіл, і, нарешті, амфітеатр часів Римської імперії. Між середньовічним Палаццо і доісторичними Арочними воротами вмістився інтервал десь у дві тисячі років. Навіть античний амфітеатр умістився в цьому часовому проміжку.

user posted image
Вольтерра. Місто-бонус.

user posted image
Вольтерра. Палаццо Пріорі збудували, коли в центрі Флоренції ще кіз випасали.

user posted image
Етруски прикрасили Арочні ворота головами туристів, забутими у місцевих корчмах.

user posted image
Батистерій Вольтерри, звичайно, дещо шальоний.

user posted image
А свій клуб етруски занедбали конкретно...

user posted image
Якщо дивитися на цю картинку хвилин 10, то ген унизу по стрічці, що в'ється між ланами, пролине маленька, мокра, але горда українська фігурка на двох колесах.

Вольтерра була якимось дивом у цьому безпросвітному дні, тому я не здивувався, що дощ відновився, як тільки я з неї виїхав. Я махав педалями в напрямку моря, а воно викручувало на мене хмари, повні води. Вечір настав дуже швидко, як в закритій жалюзями кімнаті. Шансів доїхати до моря, де були кемпінги, гаряча вода, їжа, не залишалося. Від вологи в мене розрядилися ліхтарики і їхати по дорозі було просто небезпечно. Я звернув з траси на перший же вказівник на ресторан-ресорт.

Це треба було бачити: барокові ворота, стрижена трава, херувими-фонтанчики, фешенебельна синьйора у рецепції. На фоні цього всього мокрий до трусів Шмід. «Прошу пані, я би у вас повечеряв». «Без проблем». «А я би ще й заночував». «У нас є вільні кімнати». «Та ні, я ночую аскетично, але їм досить багато». «Тобто?» «Я дуже люблю італійську вечерю, а спати люблю в наметі». «Зараз, я спитаюся, чи ми можемо вранці вас забезпечити душем». «Та який в сраку душ!», -- хотів я кинути їй навздогін, але синьйора вже кудись злиняла. «Наше керівництво дозволило вам розкласти намет на дитячому майданчику, все одно дітей в дощ не буде. Чекаємо вас на вечерю. А вранці моя змінниця відкриє вам душову кімнату для персоналу». «Люблю тебе!».

Зрозуміло, що я переодягнувся до ресторану наскільки міг презентаційно. У мене були чисті джинси і сорочка. Щоправда вони трохи штиняли чи то бобром, чи то русалками і виглядали так, ніби їх ногами з пащі щуки вибивали. Але я не скупився на вечерю, і вже за якусь годину моє розпашіле від вина тіло весь цей прикид ретельно висушило. Це не дивно, що мужній і досить гарний бурлака привернув увагу ледарів, що знайшли притулок у цьому ресорті. Вечір я закінчував у товаристві якоїсь голландської пари, художників за покликанням, які заробляли собі гроші, малюючи місцеві пейзажі.

Коли пізно ввечері я вийшов з ресторану, Бозя позапалював зірки на небі, даючи мені знати, що іспит закінчився і я його склав. Повітря було вологе, але пахло вже не дощем, а морем, до якого, зрештою, лишалося 20 кілометрів.

Автор: Шмід 26 Липня 2015, 10:15
Гюґо

Ці двадцять кілометрів вранці я пролетів, як юний орел від джерел до джерел. Переді мною майоріло приморське місто Чечіна. На його околиці італійці, найбільші в Європі фанати психоделічних транспортних розв’язок, влаштували чудодійне рондо, яке ламало всі мої потуги їхати вздовж моря по чітко позначеній на мапі дорозі, й постійно викидало мене на автостраду, по якій рух велосипедистів був заборонений. Я намотував по цій зачарованій ронді третє коло і краєм ока бачив, що на її протилежному полюсі за схожою траєкторією рухається якийсь велосипедист. На четвертому колі він мене наздогнав. Що він говорив, я не зрозумів ані слова, але на фейсі в нього було чітко написано: «Як звідси виїхати, блін?!» Його пофіїстичне вбрання, замотана марлею рама велосипеда, неголеність віку велосипедного кидка з Галичини до Тоскани, риси обличчя типу українського студента-архітектора і головне – дика англійська мова вселили в мене несподівану підозру. «А ти звідки, брате?» -- спитавсь я, майже впевнений, що брат, якщо не зі Львова, то з Тернополя. Але брат питання не зрозумів.

Зазвичай мені вдавалося вгадувати у людині слов’янина. Але тут я промахнувся. Гюґо виявився французом із містечка Ансі (Annecy) у Верхній Савойї, що недалеко від Швейцарії. Гюґо їхав до Рима, не мав ані навігатора, ані мапи, а його мобілка, стара, як сама Франція, годилася лише для дзвінків і в даний момент була розряджена, причому Гюґо не мав зарядного пристрою. Згодом виявилося, француз віз собою лише намет, сорочку на зміну тій майці, в якій він був. Білизною я не цікавився, але думаю, її було небагато. Гюґо не мав спального мішка і педалив з Ніцци в шльопанцях, проїхавши на той час уже 400 кілометрів. Трохи згодом зі скупої розмови я довідався, що мій новий знайомий подорожував з другом, але посварився з ним з приводу вчорашнього дощу. Гюґо пропонував перечекати негоду в наметі, а його товариш наполягав їхати далі, бо вони були обмежені в часі. Відповідно, один француз поїхав на Рим, інший лишився в наметі, а оскільки їхній вантаж був перемішаний, всі зарядні пристрої і мапи почали випереджувати Гюґо десь на 100 кілометрів . Через те, що ранок наступного дня був яскравий і сонячний, у Гюґо не залишилося ні сліду зла на свого товариша, але відправити йому смс він не міг, бо мобіла чи то не працювала, чи то була розряджена.

user posted image
Гюґо.

Як і більшість французів, Гюґо погано спілкувався англійською. Але богам педалей і сідла багато слів не треба. Француз питав мене, як виїхати з цієї розв’язки в напрямку Рима, минаючи автостраду. Приблизно така ж проблема була і в мене. Розв'язка не відповідала мапі. Очевидне рішення вже народилося в моїй голові: в'їхати в місто Чечіна, прямувати до моря і повернути вздовж нього будь-якою вулицею, що йде на південь, в напрямку Рима. Рано чи пізно виїдеш на ту дорогу, що позначена на мапі.

Мені не хотілося все це пояснювати французові, і я махнув йому рукою, щоб він їхав за мною. Хвилин за десять ми опинилися на спокійній мальовничій дорозі вздовж узбережжя Тірренського моря. Гюґо дивився на мене, як на бога подорожей Меркурія. Кілометрів тридцять він безмовно їхав за мною. Це, очевидно, був знак великої поваги.

user posted image
Тут я заприсягнув морю ніколи йому не зраджувати і не їхати в гори задля якихось там К'янті.

Чим далі на південь, тим більше італійські села набували якоїсь схожості – принаймні інфраструктурно-побутової -- з українськими. З’явилися ятки, де селянки чисто українського типажу продавали неукраїнські фрукти-овочі. Я пригальмував, бо треба було з’ясувати, чому цей Гаврош дихає мені в спину. Я купив гроно винограду, помив його зі шлангу. Гюґо нічого не купував, але стояв з таким виглядом, ніби він уже приїхав, бо живе в сусідній хаті. Потім я довідався, що друг його забрав усі гроші, а в Гюґо залишилося тільки те, що було в кишені після якоїсь купівлі морозива. Я відірвав китичку винограду, француз слухняно, але гордо з'їв. Я запропонував йому поїсти суттєвіше. Він сказав, що розраховує зустрітися зі своїм другом в Орбетелло і тоді вже пообідати, а так зазвичай вдень він не їсть. «Ну то поїхали?» -- сказав я. «Поїхали!», -- кивнув головою Гюґо.

user posted image
Ні, це не гори. Середземноморський ліс в 50 м від Тірренського моря.

user posted image
Ельба. Преферансні розклади Наполеона. "Знав би про Ватерлоо, жив би на Ельбі".

user posted image
Орбетелло і Джільйо. Там за рік до моєї появи на цих островах капітан-фраєр поклав на скелі туристичний корабель.

І тут настав час розповісти про лоґістику цієї частини Італії. Вона не дивує різноманітністю. Вздовж узебержжя веде так звана «суперстрада» номер 1. На деяких ділянках вона має статус автостради, куди не можна поткнутися велосипедом, на деяких ділянках велорух дозволяється. Десь вона дублюється другорядними дорогами, десь вони щезають безслідно в глушині притірренського плоскогір’я. Про велоінфраструктуру тут ніхто не думає, тому, коли зникає другорядна дорога, що веде вздовж узбережжя, доводиться виїжджати на суперстраду, а це дуже небезпечно. Фури гасають по ній в напрямку Рима, як циклопи, які не мають правого ока і яких не цікавить, що там буде робитися з велосипедистом на узбіччі після того, як вони проїхали від нього на відстані в 20 см.

Але найбільшою западляною південнотосканського узбережжя є заплава річки Омброне. Італійці не спромоглися збудувати моста біля її впадіння в море, тому весь транспорт мусить їхати через Ґроззето, розташоване за 15 кілометрів від моря місто. До Орбетелло, прибережного тірренського острова, на якому ми збиралися ночувати, було з 60 кілометрів на південь, ми його бачили з узбережжя, але через примхи італійських мостобудівників і дорожників ми змушені були звертати на Ґроззето. Але яким було нашим здивування, коли ми побачили, що єдиний міст через цю зачакловану річку в Ґроззето веде до автобану на південь вздовж моря (куди нам треба) і до другорядної дороги, що веде на схід кудись у високі гори. При виїзді на автобан стояв знак про заборону їхати велосипедами. Ми крутилися на цій розв’язці з добру годину. Велосипедистів ми там не бачили, деякі машини на наші благальні знаки зупинялися. Деякі водії казали, що їхати велосипедом по автостраді нібито можна, деякі говорили, що це заборонено. Остаточно наші сумніви розвіяла дорожня поліція. Polizia stradale сказала, що в цьому місці їхати автострадою не можна. Як дають собі раду велосипедисти, вони не знали. Вже смеркалося. Перед нами за мостом відкривалося дві дороги: одна до моря, але по ній їхати не можна, а друга – в темні гори з лісовиками, куцями, відьмами та іншою нечистю. Сюди – велкам, будь ласка, але це зовсім не в тому напрямку, що нам потрібно було. По мапі я бачив, звичайно, як потім вивести наш маршрут на узбережжя. Але я вже знав, що таке Апенніни і що таке їхати ними зайві 30 кілометрів. Я не вірив, що не можна якось проїхати полями, зрештою – вбрід перейти річку десь біля узбережжя, щоб не дуже далеко відходити від моря. Ми вирішили залишитися біля Гроззето, щоб вранці пошукати раціональніший маршрут.

«Ну що, будемо глядіть якогось кемпінга?»- сказав я французові вишуканою англійського мовою. «Навіщо? -- витріщився він на мене. – Що, місця мало?» Я, звичайно, раніше ночував у «непризначених» місцях: на відкосі голландського автобану, в берлінському парку, на велосипедній доріжці вздовж Дунаю. Але я робив це вимушено. Гюґо навчив мене робити це невимушено. «Немає потреби ночувати в якомусь смердючому кемпінгу, якщо у нас в розпорядженні все середземноморське узбережжя», -- сказав він. «А поліція?» «А поліція вночі по пляжу не ходить». Зрештою, що може поліція? Вона може лише перевірити документи і порадити їхати кудись до готелю.

Ми ненавиділи Ґроззето, яке стало затичкою на нашому шляху. Тому ми вирішили все ж повернутися до моря в село Прінчіпіна а Маре, незважаючи на те, що нам вже в темряві довелося подолали ті зайві 15 кілометрів, якими ми вже їхали.

Пізно ввечері, коли ми розклали намети, я вийняв телефон, щоб надіслати смеску дружині. «Ансі! -- сказав француз. – Це моє місто! Звідки в тебе Ансі на мобілці?» У світі є сотні тисяч міст населенням до 50 тисяч мешканців. Ансі одне з них. У світі є мільйони заставок на телефони. «Ансі» одна з них. Я купив телефон, в якому була ця заставка, як одна з альтернатив. Я не мав жодного поняття, що це Ансі, просто вибрав заставку, бо вона мені сподобалася. Через якийсь час десь в Італії я зустрічаю француза, який говорить мені, що на моєму телефоні – фотка його рідного міста населенням менше, ніж наш Стрий. Я веду до того, що світ прошитий невидимими нам променями, які часом перетинаються в дуже неочікуваному часі й у дуже несподіваному просторі. Хто бачив фільм Алехандро Гонсалеса Іньярріти «Babel», той мене зрозуміє.

user posted image
Гюґо наполегливо привчав мене до спартанського життя.

Вранці ми тужливо вдивлялися в острів Орбетелло, який був зовсім поруч, трохи на південь вздовж узбережжя. До нього було якісь двадцять кілометрів, але недолуга лоґістика в цій частині Італії перетворила їх у всі вісімдесят.

user posted image
Ґрозетто -- це пастка. Не вірте, що до півострова Орбетелло -- рукою подати. Ні, день через гори.

На те, щоб досягти все-таки Орбетелло, ми потратили весь наступний день. Велосипедист з Ґроззето, який нам трапився вранці по дорозі сказав, що таки так, немає велосипедного шляху вздовж узбережжя і треба їхати в гори долаючи досить стрімкий перевал. Дядько провів нас до того мосту, на якому ми ввечері вже вирішували свою долю, і показав рукою на серпантин, який відразу нагадав мені про сходження на Сан-Ґотард.

user posted image
Аттавізми італійської лоґістики. Пекло для роверистів.

Острів Орбетелло цілий день був у полі нашого зору, доки ми петляли над ним горами, як оси навколо меду. Гюґо був певний, що його друг чекає на нього на острові. Я ж хотів їхати далі на Рим, але вже ввечері, коли ми знову спустилися з гір до моря і Орбетелло лежав перед нами, як головний приз дня, я піддався спокусі. Ну проїхав би я цього дня ще якісь 20 кілометрів ближче до Риму, але втратив би товариство і можливість побувати на цьому легендарному острові з колоритним Порто Санто Стефано на північному його мисі. Острів сполучений з сушею трьома косами. Ми зайшли в супермаркет на в’їзді до одної з них, закупили продукти, з яких головною для мене стравою була пляшка італійського вина. Гюґо, як виявилося, не пив нічого, крім води. Ну, інколи, він в товаристві вживає вино, але дуже дороге вино, сказав француз, тонко натякаючи на куплену мною пляшку за ціною до двох євро. Для мене ж, простого хлопця з України, куплене на кордоні Тоскани і Лаціо вино має іншу ціну. І вона не вимірюється грошовим еквівалентом.

user posted image
Орбетелло -- це гарний приз за 50 зайвих гірських кілометрів.

user posted image
Співучий острів цикад.

user posted image
Порто Санто Стефано.

Я пропонував французові об’їхати острів по його узбережжю, щоб опинитися з відкритої до моря сторони, на якій довше трималося б західнє сонце. Але чарівність молодого Гюґо внесла корективи в нашу подорож. Перед французом відкривалися всі двері острова. В Порто Санто Стефано він зайшов у якийсь офіс, де йому люб’язно дозволили подзвонити до загубленого друга. В перукарні взяли на зарядку його телефон, тому що тільки там виявився відповідний шнур. Після того ми пішли на пляж покупатися. Це був пляж ресторана, і якось не випадало ним користуватися, коли ми в цьому ресторані не замовили навіть води. Гюґо безпардонно ліг на лежак майже впритул до столиків. Ну і я скромно притулився десь за каменем. Ми пирхали в теплій затоці, як тюлені, а дівчата з ресторану привітно махали нам (мені так здавалося, що й мені теж bye.gif) ручками. Я був трохи злий на Гюґо через його дурацький телефон, прив’язаний до зарядки в перукарні. Тому що сонце сідало за гору, якою і був цей весь острів, ми губили час, потрібний для поїздки на інший бік Орбетелло, де сонце трималося в небі на дві години довше і звідки видно сусідній острів Джільйо. Це той Джільйо, де кілька років тому сів на скелі круїзний середземноморський корабель-велетень через капітана, що хотів провести його поближче до острова, щоб фраєрнутися перед якоюсь коханкою з берега. Але ми все ж залишилися на пляжі біля Санто Стефано, бо, забравши в місті свій телефон, Гюґо мило усміхнувся якійсь синьйорі в ресторані, яка виявилася його власницею, і вона сама запропонувала нам переночувати на прилеглому до ресторану пляжі. Вхід на пляж був через браму між скелями, і нас на ніч просто закрили на ключ.

user posted image
За усмішку Гюґо нам запросто віддали 300 метрів пляжу.

user posted image
Моя усмішка не така приваблива, але пляжем я скористався по повній програмі.

user posted image
Загалом цей шикарний відпочинок в Санто Стефано обійшовся нам в 12 євро, які ми залишили в супермаркеті Орбетелло.

Коли наступного ранку ми виїжджали з Порто Санто Стефано вело-пішохідним тунелем, нам назустріч трапилися дві трохи коровисті молодиці. «Ну какіє ані всє красівиє, еті італьяшкі!», -- захоплено сказала одна з них іншій, коли ми двома граціозними лебедями випливли на велосипедах з тунелю. Верхівка острова туманилася, як вулкан. За гору зачепилася грозова хмара, і ми чимдуж втікали від неї на південь.

user posted image
До Риму! До Риму!

Друг мого супутника, як виявилося з телефонної розмови, випереджував його десь на 150 кілометрів і був уже в передмісті Рима. Ми шпарили туди суперстрадою, бо жодних інших паралельних доріг по узбережжю переважно не було. Спочатку було страшно, а згодом ревіння фур сприймалося просто як дзижчання надокучливої мухи. Гюґо змайстрував собі палицю, яку він встромив десь між багажником і наметом, і ця палиця десь на метр стирчала над дорогою. На кінець палиці Гюґо прив’язав свою білу сорочку, щоб нібито змушувати машини об'їжджати його подалі. Все це він робив з таким виглядом, ніби з народження їздив на велі по суперстрадах, і мені ледве вдалося вмовити його викинути цю жердину, коли я ззаду побачив, як фура ледве не метнула Гюґо кудись в гори, перечепившись через ту його ковіньку.

По дорозі ми минули моряцьке місто Чівітавекк’я, головною пам’яткою якого були місцеві повії, які марно свердлили нас очима, коли ми з Гюґо купалися на місцевому пляжі. Якби вони свердлили наші гаманці, то найцінніше, що вони могли б там побачити – це квиток на поїзд з Рима до Франкфурта-на-Майні. Гюґо взагалі залишив останні гроші в місцевому супермаркеті, бо вже далі по дорозі до Вічного Міста нічого не купував, і я кілька разів пригощав його кавою на заправках.

user posted image
На пляж у Чівітавекк'ї ми впали, як два підбиті пілоти.

Того дня ми не доїхали до Рима 40 кілометрів і переночували на березі моря в оточенні рибалок. Наступного дня була неділя, і першим враженням ранку були сотні велосипедистів, що юрбами сунули навпроти нас зі столиці на північ. Рим все ж таки велосипедне місто. Суперстрада була дуже спокійна, і незабаром я зазнав другого неповторного враження ранку: я здалеку побачив невиразну табличку на в'їзді до міста, і з кожною секундою, як вона збільшувалася і як доступніші для читання ставали чотири виведені на ній літери, мій мозок заливали тонни ейфорії. Це такий потужний циклон, який щоразу накриває на мене, коли я читаю назву Амстердама, заїждаючи в це місто по велодоріжці між двома каналами, чи коли мені в очі впадає напис «Wien» на сільській дорозі в околиці Відня, чи коли я бачу табличку "Paris", їдучи з Сан-Дені повз стадіон Stade De France.

user posted image
Ця табличка на в'їзді до Риму справила на мене більше враженння, ніж Ватикан, Капітолій і Колізей разом узяті.

ЩЕ ТРОХИ, І ВЖЕ ДОЇДЕМО bye.gif bye.gif

Автор: Terry 28 Липня 2015, 10:34
А коли відбувається дія? Які числа? Чи то онлайн-трансляція?

Автор: Шмід 28 Липня 2015, 20:20
На жаль, це не он-лайн і навіть не цьогорічна поїздка. Це мій боржок з минулих літ, який ось зараз я пишу вже майже тиждень. Це було у вересні 2012 року. Фотки я відібрав одразу по поїздці, а до тексту ніяк руки не доходили. Ось тільки зараз роздуплився. Я ще заборгував форумові поїздку Нідерланди-Німеччина-Данія-Швеція - острів Борнгольм 2013 року, поїздку Німеччина - Чехія - Словаччина - Польща 2014 року і цьогорічну поїздку через Сілезію. Так що вибачайте, надолужу до кінця року, кому це цікаво, як я пишу.

Автор: PlusOdyn 28 Липня 2015, 21:00
Шмід, не відволікайтесь!

Автор: Шмід 28 Липня 2015, 21:18
Ага. Поняв. Все, сідаю писати.

Автор: Шмід 29 Липня 2015, 0:50
Вічне місто

Рим – це місто, в якому немає центру. Тому що сам Рим будувався, як центр світу. Немає там звичного для інших міст зонування: спочатку сільських околиць, потім заможних дільниць, далі провінційних сабурбів, індустріальних зон, модерністських районів і, нарешті, «старувки». Усе більш-менш рівно, усе гармонійно, все витончено-естетично.

Не знаю, чи це тільки мені здається, що досить і півгодини, щоб доїхати на ровері від західної межі міста до Капітолію, де вовчиця вигодувала своїм молоком ясновельможних Ромула і Рема і звідки Рим нібито починався. При цьому по дорозі треба проїхати ще одну державу – Ватикан, по кордонах якої, до речі, відмічених білою лінією на площі святого Петра, несвідомо топчуться десятки тисяч туристів.

За грубі гроші Ватикан відкриває перед ними двері музеїв, а нав’юченим кочівникам він постає лише у вигляді базиліки Святого Петра, кількох вулиць і товстих мурів. Час від часу, коли через брами в мурах виїжджають круті тачки високих духовних осіб, вдається на свої очі побачити сам центр католицького світу, що охороняється схожим на колорадського жука гвардійцем.

user posted image
Перед славетним українським мандрівником гостинно відчинялися брами Ватикану.

Тут, у храмі свого імені похований Святий Петро, який був розіп’ятий у Римі імператором Нероном десь недалеко від Ватикану. Базиліку Святого Петра в нинішньому її вигляді будували півтора століття. Будівництво передавалося по естафеті від архітектура до архітектора, мало хто з них дожив до завершення собору. Вершки зняв Берніні, який спроектував площу Святого Петра і її знамениту колонаду. Теперішня споруда пережила захід ренесансу, розквіт бароко і зародження класицизму, усі ці стилі знайшли себе в камені собору. Під час будівництва базиліки Святого Петра Ватиканом встигли покерувати 19 пап, найсміливішим з них був Юлій ІІ, який на початку 16 століття зважився зруйнувати старий храм і розпочати будівництво нового.

Час від часу з ґаночка, розташованого точнісінько над головою Гюґо, промовляє до людей папа. Одначе в цей день він не вийшов. Ну і добре, що не вийшов, бо мені було б соромно перед папою за Гюґо, який на площі Святого Петра признався мені в своєму атеїзмі.

user posted image
Гюґо -- скромний такий -- не хотів фотографуватися на тлі головного храму католиків. Я підпер його двома роверами, щоб він не відвертався.

Коли варвари спочатку зруйнували Рим, а потім стали ходити до нього на прощу, у Ватикані виник район Борго – єдине місце в цій державі, де зараз можна вільно і безплатно походити вуличками. Там селилися здебільшого германомовні паломники, які приходили помолитися на могилах святих і часом, коли це ставало для них наркотиком, селилися там назавжди. Вздовж ватиканської вулички, що прошиває Борго наскрізь і називається Віа Де Коррідорі, один з пап збудував надземний перехід Пассетто з папського палацу до Замку Ангела, розташованого вже у Римі. Цей перехід дозволяв папам пересиджувати в замку якісь неприємності, які часом опускалися на них у Ватикані.

user posted image
Пассетто. Спеціальна інженерна споруда, що забезпечує втечі Пап з Ватикану.

Коли ти непомітно ні для кого, навіть для себе, перетинаєш державний кордон Ватикану, ловиш себе на тому, що ти щойно був у країні, де практично немає мешканців, а лише багатотисячні натовпи туристів, що змінюються кожен день, кожну годину. Усіх їх видають метушливість, дурнувата міміка, галасливість, готовність стояти в багатогодинних чергах і безперестанне жування всього, що жується. І тільки незворушний Гюґо на замотаному в марлю велосипеді здавався на цьому фоні споконвічним резидентом площі Святого Петра, який щойно перетнув кордон, щоб купити собі в Римі кави.

user posted image
Гюґо веде себе так, ніби він живе на площі Святого Петра.

ЩЕ ТРОХИ, І Я ВЖЕ ДОЇДУ ДО РИМСЬКОГО ВОКЗАЛУ

Автор: Terry 29 Липня 2015, 12:59
а можна буде звітик по вартості. думаю, це мало б надихнути людей до таких подорожей - все-таки вартість і близько не доходить до готельно-автомобільного відпочинку.
а ще класно було б почитати рекомендації по роверу - вас там були і на шосерах і на мтб і т.п. як краще/легше і т.п. І способи добирання на/з пункти старту/фінішу з України.
Дякую.

Автор: Шмід 29 Липня 2015, 14:25
Добре. Я допишу спочатку звіт, щоб не розривати розповідь, а потім напишу пост про технічно-фінансові деталі. Взагалі-то подорож була досить дорогою за рахунок бензину, бо, як я описав спочатку, до Франкфурта-на-Майні зі Львова я їхав своїм автомобілем. Сам! Назад теж сам. З Риму до Франкфурта добирався на поїзді, що винесло 120 євро. Одне слово, на оплату дороги загалом я потратив більше половини каси.

Не завжди так буває. Є дешевші варіанти. Наприклад, подорож наступного року до Нідерландів - Німеччини - Данії - Швеції не була такою дорогою, хоч я й подорожував по дуже дорогій країні -- Данії. Але тоді зі Львова я з двома друзями добиралися до Мюнстера (Німеччина) локальними поїздами, а там є всіляки знижки на групи, непрямий маршрут тощо. І вже з Мюнстера стартували на велі до Амстердама і далі.

Автомобіль все-таки дуже дороге задоволення в Західній Європі.

Автор: Шмід 02 Серпня 2015, 14:14
Щось у Гюґо не клеїлося з його другом, з яким сварка розлучила француза у Притірренщині. Зустріч на Тибрі біля Замку Ангела не відбулася, хоч вона анонсувалася моїм супутником. Гюґо явно був пригнічений якоюсь телефонною розмовою. Ми перейшли Тевере-Тибр мостом Еммануеля Другого (це такий король об'єднаної Італії) і вступили в дільницю Реґола.

user posted image
Тевере. Росіяни називають річку Тибр, бо у них на цій річці човни стибрили.

У цьому місці ріка робить крутий закрут і в нього врізається рівнина, що час від часу затоплювалася Тибром. В часи Римської імперії там було Марсове поле, на якому імператори влаштовували змагання, полювання, військові навчання та інші акції та імпрези. Дві тисячі років тому ця частина Риму почала забудовуватися палацами, термами та іншою розпустою, і добудувалася вона до того, що на вузеньких вуличках Реґоли не те що військовою колісницею не проїхати, на велосипеді не розженешся. Гюґо запропонував знайти якийсь готель і залишити ровери в ньому. Я був впевнений, що йому вдасться домовитися, але ви не повірите: ми йшли і йшли, а готелів усе чомусь не було. Так ми добрели до жидівського кварталу Анджело, а за ним уже виднівся горб Капітолію. Тут починається античний Рим.

user posted image
Римляни не зуміли зберегти храм Аполлона до мого приїзду.

Капітолій і сусідня гора Палатіно -- це серце і мозок древнього Риму, резиденція римських імператорів і знаті. Тут будувалися найшикарніші палаци з басейнами, фонтанами, а поруч з ними -- арени, храми, форуми. З останніх сил вистоявши під навалою гунів, у V столітті Рим впав під мечами варварів; район став пусткою, а потім -- ресурсом для розбудови плебейського Риму. Звідси віками черпалися будівельні матеріали. Те, що не встигли розтягнути, дійшло до нас у вигляді руїн. Найбільше їх збереглося на горі Палатіно, куди за гроші пускають туристів. Але руїн довкола так багато, а часу так мало, що платити за квиток на Палатіно і йти туди з нав'юченими велами було б зовсім безглуздо. Багато пам'яток добре видно зовні прозорої музейної огорожі. А якщо хочеться подивитися на все в комплексі, досить піднятися на Капітолій звідки чудово видно місиво мармурових колон Форуму і весь древній Рим-в-Руїнах аж то Траянових базарів і Колізею. Рим у мішку не сховаєш.

user posted image
Гора Палатіно, навколо якої римляни з любов'ю формували свої руїни півтори тисячі років.

На горі Палатіно відбулося перше братовбивство в історії Риму. Тут Ромул убив свого брата Рема за те, що він мав дещо інші містобудівні погляди. Обидва брати, як відомо, були вигодовані вовчицею, тому питання полягало тільки в тому, хто кого раніше порішить. Після того, як Ромул відстояв свою правоту, гора Палатіно стала найбільш фешенебельним районом Рима. Імператори вимахувалися один перед одним, зводячи там пишні палаци. Ця обставина й визначила долю Палатіно: коли сюди прийшли варвари, першим ділом для них було дотла спалити цей символ імперської величі. Власне, за те, щоб побачити тричі спалені рештки, туристи платять за вхід на гору Палатіно, а все, що набагато краще збереглося довкола музею, можна побачити безкоштовно.

user posted image
Не кожен святий отримав свою церкву в Римі. Деякі довелося ділити на двох. Церква святого Луки і Мартіна.

user posted image
Арка Костянтина з костей Аркадія.

user posted image
Римський антикваріат в стилі "Санта Барбара".

Найбільше Рим з Україною пов'язує, тепер вже можна так сказати, наш "земляк", імператор Траян, завойовник Дакії. Мало хто знає, що частина нашої країни короткочасно входила до складу Західної Римської Імперії. На Поділлі, між Борщевим і Кам'янцем-Продільським є вали, насипані за наказом Траяна, як крайній форпост його імперії. Отримавши доступ до віддалених ринків, Траян став переконаним апологетом торгівлі: біля форуму свого імені він збудував амфітеатр ринків; це був перший амфітеатр, де для задоволення найнижчих інстинктів перестали вбивати рабів. Зате масово почали вбивати тварин для розвитку високого мистецтва гастрономії.

user posted image
П'ятиповерховий супермаркет імператора Траяна, невтомного торгаша, що шастав за товарами в Тернопільську область.

Автор: Шмід 02 Серпня 2015, 21:40
Вулиця Форі Імперіалі, яку збудував дуче Муссоліні, розрізала античний Рим надвоє. Різали начебто мертвячину, але краяли так, як по живому. Таке відчуття приходить навіть тоді, коли їдеш на велі пішохідною в неділю вулицею, а що вже говорити, коли Форі Імперіалі запруджена автомобілями в інші дні. Дуче було важливо з'єднати два символи колишньої імперії, щоб підкреслити міць фашистської Італії, -- Капітолій і Колізей.

user posted image
Форі Імперіалі. "Поліція страдале" оперативненько розігнала автівки задля нашого тріумфального променаду до Колізею.

user posted image
Колізей. Храм убивств.

Коли у 80 році після народження Христового імператор Веспасіан збудував Колізей, грандіозний амфітеатр на 70 тисяч гладачів, ігри на честь його відкриття тривали 100 днів. За цей час розпотрошили один одного 2 тисячі гладіаторів і 5 тисяч диких звірів.

Зараз Колізей скидається на недобудовану споруду, але насправді він є будівлею, з якої не до кінця розібрали камені, колись щедро политі кров'ю. У Середні Віки амфітеатр заміняв римлянам каменоломню, аж доки папа Бенедикт ХІV не припинив плюндрування.

В протилежну сторону від Колізею Форі Імперіалі веде до площі Венеції. Площа примітна тим, що на ній немає нічого, що скидалося б на Венецію. Є правда, як і у Венеції базиліка Сан-Марко, які подібні між собою лише назвами, є квартали, які схожі на скелясті острови в океані, є помпезний палац "Вівтар Батьківщини", що скидається на друкарську машинку чи вставну щелепу того, кому присвячувався -- збирачу земель італійських, королю Вітторіану Емануелю ІІ. В народі так цю будівлю й називають -- "щелепа". Для того, щоб її збудувати, на цьому місці знесли цілий ренесансовий квартал.

user posted image
Площа Венеції дуже далека по духу від Венеції.

user posted image
Сусідня площа Мадонна ді Лорето схожа на скелястий атол десь у Тихому океані.

user posted image
Вставна щелепа Вітторіана Емануелле, першого короля об'єднаної Італії.

Античний Рим відібрав у нас багато часу, а юрби туристів висмоктували з нас масу енергії. Ми з Гюґо, продираючись з велосипедами крізь ці юрби, теж не додавали настрою навколишнім. Ми вирішили спуститися до річки, де була єдина зауважена в Римі велодоріжка, і при нагоді перейти на іншу сторону Тибра -- в ті райони, де живуть римляни і рідко ступає нога туриста. З площі Венеції туди вела вулиця Театро ді Марцелло, відома тим, що на ній розташовано театр, збудований імператором Августом на честь його небожа Марцелло, який мав стати спадкоємцем влади, але не дожив до того часу. Про театр можна було б не говорити, якби він не був одним зі символів Риму. Я його впізнав, бо неодноразово бачив на фотках Риму чи у Вікіпедії. Його спіткала така ж доля, що й увесь імператорський Рим. Театр став постачальником каменю для новіших будівель. Процес розкрадання будматеріалів припинився тільки тоді, коли хтось з заможних римлян вирішив перебудувати його на фортецю.

user posted image
Театр Марцелло. Якийсь імператор назвав його іменем свого небожа-небіжчика.

Автор: Шмід 07 Серпня 2015, 1:41
Якщо ви хочете потрапити у Рим демократичний, де корінні до стоп'ятсотого коліна римляни виносять крісла на вулицю і сидять біля своїх вікон, споглядаючи, як голуби п'ють воду з фонтанів, то треба перебратися з імператорського Риму через Тибр в район Трастевере, по нашому -- Затибр'я.

Мостів у Римі багато, але наймиліше по дорозі туди минати острів Тиберіна, який за легендою утворився з намулу, що зачепився за тіло скинутого в річку царя-тирана Тарквинія. Ніхто не хотів жити на трупі тирана, і тому він був незаселений до 3 століття, а потім його почали використовувати як ізолятор та останній притулок для чумних. Усі мости й причали пильно охоронялося, покинути острів можна було тільки на човні у вигляді тушки. З того часу острів тісно пов'язав себе з медициною, спочатку на ньому збудували тоді ще язичницький храм Ескулапа, згодом його змінила церква Бартоломея, при ній було збудовано шпиталь. Зараз острів -- це Мекка для туристів, на його мостах ведеться несанкціонована торгівля туристичним мотлохом, яка суворо шугається італійськими "компетентними органами". Ну, ми з Гюґо, йдучи по набережній Тиберіни, були дуже здивовані, коли нам на голову почали сипатися якісь майки і сумки, -- це чорношкірі торговці скидали з мосту на берег свій товар, рятуючи його від конфіскації.

user posted image
Острів посеред Тибру, що виріс з мулу, затриманого тілом викинутого в річку тирана.

user posted image
Церква Святого Бартоломео ровесниця хрещення Русі (998 рік).

Поруч з островом збереглася центральна арка найстарішого в Римі моста, знищеного повенями і з тої причини названого Зламаним мостом.

user posted image
"Понте Ротто -- Зламаний міст". Майнула думка влаштувати на ньому кемпінг в центрі Рима.

За Тибром лежить Трастевере, район живий, задушевний і дуже затишний. Тільки там можна поїсти таким бурлакам, як ми з Гюґо, тому що, по-перше, дешево, а по-друге, в Трастевере можна знайти звичайні римські страви. Але й туди вже просочуються туристи, що відразу ж відбилося на атмосфері найближчих до Тибру площ. Тому, будучи по духу туристами несправжніми, а, швидше, авантюристами, ми втікали глибше в Трастевере, і чим далі ми йшли, тим більше ми бачили правдивих римлян, колоритних вулиць, прикрашених білизною, нероб, що цілий день сидять в кафе з одного столика і попивають собі каву чи лимонад.

user posted image
Трастевере -- душа Риму. Базиліка Святої Марії, найстаріша християнська церква в Римі.

user posted image
Не кожен турист проб'ється через столики вуличних таверн в нетрі Трастевере.

user posted image
Римлянки водяться в Трастевере.

Трастевере був би ідеальним районом, якби років 50 тому його не спотворили огидним проспектом, який обріс різними казенними будинками чимось схожими на шедеври пізнього сталінізму. По цьому проспекту ми й вернулися назад на правий берег Тибру, в туристичну клоаку, бо, крім імперського Риму, там залишалися ще моднячі райони пізніших часів.

user posted image
Понте Гарібальді -- міст між душею і тілом Рима

Автор: Шмід 07 Серпня 2015, 22:54
Перше, що впало у мої вже втомлені вічі по поверненню на імперську сторону Тибра, -- площа Арджентіна з античними руїнами метрів на три нижчими за поверхню сучасної бруківки. Колись тут було кілька язичницьких храмів і велетенський театр Помпея, біля якого зарізали Юлія Цезаря. Саме тут, при вході до театру вперше було промовлено фразу, яка згодом стала театральною. "І ти, Бруте?!".

user posted image
Оаза Арджентіна в кам'яній пустелі Рима

user posted image
У Римі кожна лопата -- машина часу.

Мабуть, це місце стало святим для театралів: у невеличкому кварталі навколо площі Арджентіна я нарахував аж три театри. Біля одного з них я трохи поплакав, слухаючи пристрасну кантату у виконанні фантастичного оркестру, який об'єднав людей чотирьох поколінь.

user posted image
Зворушливий оркестр тінейджерів, дорослих і пенсіонерів

Пантеон -- це, фактично, цвинтар, де поховано "цвіт нації": скромна могилка Рафаеля уживається тут з пишними надгробками короля Віттора Емануела та його сина Умберта. Парадокс лиш у тому, що Пантеон був збудований як храм, і це перша язичницька споруда, яка була перероблена на церкву. Тому при бажанні на цьому "цвинтарі" можна взяти й шлюб. І для цього не треба бути "цвітом", треба просто мати бабло.

Пантеон спереду прикритий класичною колонадою, але насправді це циліндр, що рівний у ширину й висоту. В нього можна вмістити сферу діаметром 43,3 метра. 2000 років тому, коли будувався цей храм, було дуже проблематичним таку махіну накрити чимось схожим на склепіння. Було придумано дуже оригінальне рішення: циліндр Пантеону був доверху засипаний землею, в яку домішали трохи золотих монет. Після зведення купола всередину запустили народ шукати золоті монети. Землю вигребли за лічені години.

Прикольно, що посередині купола є нічим не закритий отвір діаметром 9 метрів. Коли падає дощ, в Пантеоні утворюється калюжка, а коли зрідка на Рим сходить сніг, Пантеон набивають сотні фотографів, щоб поклацати круговерть сніжинок у снопі світла.

user posted image
Бублик-Пантеон

Недалеко від Пантеону стирчить в небо колона імператора-філософа Марка Аврелія, яка була споруджена в його честь. Уже в папський час імператор Аврелій був зігнаний з колони, а замість нього там заселився прибулець -- святий Павло. Зліва від колони стоїть будівля, в якій в 20-ті роки працював Муссоліні. З маленького балкончика він розводив італійський народ, як кроликів, а оскільки кролики дуже плодилися, оратор змушений був переміститися на більшу площу -- П'яцца Венеція.

user posted image
Колона Марка з понаїхавшим Павлом нагорі

Автор: Шмід 08 Серпня 2015, 1:22
Поки ми доперли до площі Іспанії, Гюґо вже зовсім згас. У нього відбулася ще одна телефонна розмова з другом, після якої, як я зрозумів з інтонації, Гюґо знову з ним розсварився. Я просто дивуюся, яким це треба бути ушльопком, щоб сваритися з Гюґо! Для мене він був -- хоч до рани прикладай, а у всіх навколишніх він викликав якщо не пристрасний погляд, то принаймні усмішку.

Гюґо смутно сидів біля фонтану Баркачча, поки я бігав сходами поклацати Рим з висоти церкви Трініта деї Монті. Але велична панорама не сумісна з моїм нікчемним телефотоапаратом, тому фотки не вдалися. Викладаю тільки площу Іспанії.

user posted image
Площа Іспанії -- найбільш людне перехрестя Європи

user posted image
Фонтан Баркачча роботи Берніні.

Очевидно, що з Гюго треба було прощатися, тому що на той час, який залишався до відходу мого поїзда, у нас були занадто різні мотивації. Я хотів очима вивезти якнайбільше Рима, Гюго ж бажав десь усамітнитися і переживати чергову сварку з другом, з яким він не міг зустрітися ось уже четвертий день. Адью, мсьє. На помпезній такій площі Пополо (Народній) ми потиснули один одному руки.

user posted image
Площа Пополо.

Останній погляд на Рим я кидав в районі Треві, тому він упав на старезний храм Божественного Адріана (його коринфські колони вмонтовані в теперішню будівлю виставки) і фонтан Треві, з якого комунальні служби виловлюють приблизно 700 тисяч євро за рік у вигляді монет, кинутих "щоб приїхати ще раз". Я радо кинув би монету, щоб у ньому помитися, але ця опція там не працює.

user posted image
13 колон храму Адріана Божественного.

user posted image
Фонтан Треві -- скарбничка Рима.

Помився я вже у поїзді, нахально ввалившись в чужий вагон, де був душ. Взагалі-то, ключі треба брати у провідника, але він мені не дав би їх, бо мій квиток був на купе в дешевшому вагоні, де був лише туалет з умивальником. Але вертаючись з веловагону, де я примостив свій ровер, я побачив, що двері до душу прочинені.

Ну, що я вам скажу про європейські нічні вагони? За душ, звичайно, + 1. Але купе -- це курятник з трьома поличками. Поки я був у купе сам, їхати було комфортно. Але десь у Болоньї в нього набилося ще 5 пасажирів, вони півночі вкладалися спати, а я щиро жалів, що помився.

user posted image

user posted image
Франкфурт зустрів мене, як старого друга

Далі були пересадка в Мюнхені, Франкфурт-на-Майні, S-bahn до Ешборна, коротка велосипедна поїздка до дому моїх друзів. Армін зі Сарою поїхали доживати свою відпустку в Грецію. Я звалив свої проштиняні речі до багажника автівки і, як було домовлено, взяв ключі від хати у сусідів. На столі в домі моїх друзів стояла пляшка вина, поруч з нею була записочка: "З днем народження!". Було 24 вересня. Це вперше я святкував свій день народження в повній самотності. На другий день я виїхав машиною до Львова.

І ЦЕ ВЖЕ КІНЕЦЬ!

Автор: Шмід 08 Серпня 2015, 9:11
Якщо комусь сподобалося, то можна почитати на цій гілці ще мій старий звіт, теж про велопоїздку через Альпи, але вже через інші країни:

http://velomax.com.ua/forum/index.php?showtopic=10586

Я також анонсую мій наступний звіт, який я планую швиденько написати:

Борнгольм

Нідерланди - Німеччина - Данія - Швеція

user posted image

user posted image

Автор: St. Babak 08 Серпня 2015, 9:57
QUOTE

Шмід Дата нині, у 10:11
   Якщо комусь сподобалося...

Не те слово !..
Дякую за, в повному значенні, десерт до буденних клопотів. Витримано і збалансовано, наче хороше вино.
Навіть, якщо писалося під настрій на одному подиху, то окреме "дякую" за час, відданий всім, щедро ілюстрованим, звітам.
З повагою...
P.S. Salaris, Proteo видайте вже теж якусь "бомбу" bomb.gif bomb.gif

Автор: Шмід 08 Серпня 2015, 10:24
QUOTE (Terry @ 29 Липня 2015, 10:59)
а можна буде звітик по вартості. думаю, це мало б надихнути людей до таких подорожей - все-таки вартість і близько не доходить до готельно-автомобільного відпочинку.
а ще класно було б почитати рекомендації по роверу - вас там були і на шосерах і на мтб і т.п. як краще/легше і т.п. І способи добирання на/з пункти старту/фінішу з України.
Дякую.

І тут ще залишився маленький боржок, який я завинив Terry.

Отже, я виїжджаю щороку. Майже ніколи не стартую зі Львова, тому що потрібно вибирати шлях з заходу на схід, бо така в нас роза вітрів. Часом вертаюся до Львова (тобто, до українського кордону). Так було щось п'ять разів. Але частіше мої велоподорожі закінчуються там, де я собі запланував, (наприклад, на острові Борнгольм, у Флоренції, в Гаазі, на острові Святий Стефан в Чорногорії, у Відні, у Венеції, Осло. І вже звідти я добирався транспортом: часом автобусом, часом поїздом, часом своїм авто (якщо його було де лишити і я повертався в те місце, де його лишив, або якщо його хтось тарабанив мою тачку за мною). Все дуже по-різному.

Велосипед, на мою думку, має бути шосейний. Але тут виникає проблема з вантажем. Я ставлю багажник спецального виготовлення, тому що інші до шосера не ліпляться. І звісно, мусиш економити на вантажі. Але якщо ти плануєш наскрізну трансконтинентальну подорож десь на 2000 км, то тільки шосер. Ти завжди їдеш по асфальту, а Альпи, Піренеї, Карпати чи Апенніни -- це для шосейника не перешкода. Перешкодою є тільки твій фізичний стан. Є, правда молоді жеребці, які ті 2000 км і на МТБ проїдуть (типу Антона), але це є питання віку. Звичайно, якщо ти плануєш якусь локальну мандрівочку в районі Тіроля у високі гори по стежках, якими гірські козли ходять, тоді треба брати маунтін-байк. Але я й на шосері умудрявся брати перевали по битих шляхах з каміння, або мандрувати по річках стежками з гальки. Часом таке буває, що наперед не розвідаєш по гуглу чи по інтернету маршрут.

Останні два роки, коли гривня зганьбилася, я вимушений стрибати по недорогих країнах навколо Львова. А раніше, коли гривня була ого-го, то мені запросто було і в Данію-Норвегію рванути.

Конкретно щодо поїздки до Рима. Здається, я на все потратив 1200 євро. Але, як я вже казав, десь 500 євро винесло мені заправляти машину, якою я САМ їздив до Франкфурта-на-Майні і назад. Ще 120 євро коштував квиток на поїзд з рима до Франкфурта. Усе решта залежить від дороговизни країни, від рівня твого асктизму і від рівня гостинності тих, з ким ти часом подорожуєш (так, як це було в мене у Франкфурті, Вормсі, Цюріху, де я не тільки ночував на халяву, а ще й мене пригощали обідами, сніданками, вечерями). На це, звичайно не треба розраховувати, звісно, ти віддаси борг гостинності друзям, коли вони до тебе приїдуть до Львова, але все ж це дуже скорочує твої видатки в подорожі. Звичайно, питомі витрати знижуються, коли ти подорожуєш з друзями, тому що і покупки в супермаркеті, і ночівля в кемпінгу здешевлюються в розрахунку на одну особу (в кемпінгу швидше дадуть дискаунт, коли вас двоє-троє, аніж ти один).

Витрати завжди можна собі порегулювати. Спочатку, звичайно, ти тратиш більше, потім в тебе починається мандраж і ти починаєш економити. Але якщо ти маєш картку, яку завжди хтось може у Львові поповнити, то, в принципі, все ОК. Але завжди кінець подорожі економніший, ніж початок. Коли ти поспішаєш кудись доїхати (наприклад, до Рима, бо в Тебе квиток на поїзд, чи до Борнгольму, бо в тебе рейс на паром до Польщі, який ходить раз на два тижні), то тобі не до витрат, і ти думаєш тільки про дорогу, кілометри, години. А ще в Італії величезні приморські пляжі, і тобі зовсім не потрібно десь шукати кемпінг і платити там 15 євро. А ще на півдні є розвинутий агротуризм, де з велосипедиста ніхто не буде брати гроші за ночівлю в його ж наметі.

Не треба забувати, що придорожні яблуні, груші, персики, черешні тощо, -- це теж неабияке підкріплення. Не треба відмовлятися ні від чого, що пропонує тобі дорога. Варіантів є повно, і людина, яка звикла подорожувати таким способом, почуває себе, як риба у воді.

Кожна країна має свою специфіку: в Данії треба орієнтуватися на іноземний фаст-фуд, бо по іншому там не виживеш, в Німеччині, звичайно, треба заходити в придорожні корчми з німецькою кухнею, бо це недорого, в Нідерландах краще купувати щось в супермаркетах, тому що національна кухня там вмерла, а китайсько-турецькі фаст-фуди дорожчі, ніж в Німеччині в ресторані пообідати. В Італії треба шукати агротуристичні ферми, де можна поїсти простої, здорової їжі. У Франції дешеві кемпінги, бо вони переважно муніципальні. В Іспанії, в принципі, недорого. В Албанії ціни, як у Львові, а пиво в ресторані на пляжі коштує 12 грн, кава -- 9 грн. У Польщі, Словаччині, Чехії, особливо, після Німеччини чи Австрії, в корчмах починаєш брати більше, ніж можеш з'їсти, бо тобі здається, що це все задурно.

Ну, але вдома найкраще.

Автор: Шмід 08 Серпня 2015, 11:31
QUOTE (DizzyBlack @ 21 Липня 2015, 10:04)
А як до вас можна приєднатися на наступну подібну поїздку?

Спишемося. Наступного року я планую їхати маршрутом Вроцлав -- Крк через Польщу, Чехію, Словаччину, Австрію, Угорщину, Словенію, Хорватію.

Словаки зробили нову велодоріжку вздовж Морави. Хочу її випробувати. Планується, що річка Морава і острів Крк в Адріатиці -- основні елементи подорожі. Мораву я хочу пройти всю -- від її витоку в Судетах до вливання в Дунай біля Братислави-Відня.

Автор: DizzyBlack 08 Серпня 2015, 11:36
Окей! Звучить цікаво

Автор: Terry 08 Серпня 2015, 11:53
Дякую. Такі звіти дуже надихають.

user posted image

Powered by Invision Power Board (http://www.invisionboard.com)
© Invision Power Services (http://www.invisionpower.com)